Игорь Бояркин: "Хочется повторить один из лучших результатов в карьере"

Наприкінці червня український захисник Ігор Бояркін перейшов з Харківських Соколів до Тернополя.

Відтак прийдешнього сезону уродженець Дружківки виступатиме під керівництвом свого земляка Дмитра Забірченка разом з ще одним гравцем з рідного міста Максимом Луценком.

Про перехід до Тернополя, головні етапи кар`єри, мотивацію та інше баскетболіст розповів в інтерв`ю клубній пресслужбі.

- У розмові з Максимом Луценком ми згадували той факт, що і він, і ти, і головний тренер – усі з Дружківки. Не можу не запитати, як тобі такий збіг обставин?
- Це насправді дуже цікаво для мене. Максима підписали одного з перших, наскільки я пам’ятаю. Мені здається, з нас питатимуть більше, тому що ми всі один одного знаємо. Але це круто. Такого ще ніколи не траплялося, щоб ми втрьох десь працювали разом. Було так, що я грав з Дмитром Олександровичем чи Максим з ним грав, але таке тріо, ще й всі від одного тренера, – таке буде вперше. Тренер задоволений, я з ним спілкувався, коли був у місті, він сказав, що буде продовжувати вболівати за нас, побажав удачі.

- Це ти розповідаєш про зустріч із першим тренером, так?
- Так, наш перший тренер – Морозов Леонід Миколайович.

- Хотілося б розпитати тебе про визначні моменти кар’єри. У 2019 році ти потрапив до складу національної збірної України на кваліфікацію чемпіонату світу з баскетболу. Які емоції тоді переживав? І яке б досягнення ти поставив вище для себе – чемпіонство в Суперлізі в сезоні 2017-2018 [у складі БК Черкаські мавпи] чи виступ за національну збірну?
- Виклик до збірної тоді був для мене повною несподіванкою. Влітку в мене була травма, я тільки відновився. І тут одразу ж було запрошення до збірної. Дуже несподівано, хоча я до того вже працював із Євгеном Мурзіним та Максимом Міхельсоном. Вони знали мене, знали, якого плану я гравець. Мабуть, саме це стало основним чинником. 
Настрій на гру був надзвичайно заряджений, хотілося показати максимум, викластися на 200%. У Суперлізі так на кожен матч ти не налаштовуєшся, постійна жага до перемоги стає звичним явищем. А там все відчувалося зовсім інакше. Майка збірної, найвищий рівень – ці емоції словами просто не передати. Наче це був останній матч. 
Якщо порівнювати з чемпіонством, то це зовсім інше. Там свої позитивні моменти в плей-оф, свій настрій... Проте теж у кожному матчі б’єшся, як в останньому. 
Але все ж я б поставив виступ за збірну для себе вище. 

- Ти вже отримав чемпіонство, виступав за збірну. Яких ще кар’єрних звершень хотів би досягти?
- Хотілося б, як мінімум, один із результатів повторити. Як наш тренер [Дмитро Забірченко], коли був капітаном збірної. Хотілося б виступити добре на міжнародній арені за збірну. Як на мене, коли ти представляєш свою країну, це надзвичайно цінно. Ти там зі своїми хлопцями – і ви боретесь до останнього. А клубні виступи… там більше на легіонерів розрахунок. Це теж круто, проте коли ти за збірну своєї країни досягаєш якогось результату, це ні з чим не порівняти. Більше відповідальності, але воно того варте.

- Тобі не звикати до відповідальності – упродовж двох років у БК Харківські Соколи ти був капітаном. Що для тебе бути капітаном команди?
- Відповідальності справді достатньо: ти зв'язуюча ланка між тренерським штабом та командою. Це був мій перший такий досвід у Суперлізі. Володимир Коваль поставив мене капітаном, тому що я був уже в цьому амплуа у нього в збірній U20. А наступного року не було ніяких сумнівів, що буду капітаном і надалі. Тоді прийшов інший тренер, Олег Манойленко, і залишив мене, скажімо так, коло керма. 
Відповідальності додається, це так. Тому що, наприклад у Харкові, було багато запитань капітану від уболівальників – чому так зіграли, чому не так. Це все потрібно пояснити людям. Таке траплялося, що навіть після ігор чекали, запитували, як і чому.

- Знову погодишся стати капітаном команди, якщо запропонують?
- Важко відповісти. Розумієте, це потрібно і на одного нагримати, і на іншого… Я для себе зрозумів, що коли ти від когось щось вимагаєш, інколи втрачаєш власний фокус у грі. В мене так бувало, що на когось посварився – він починає грати, а в наступному епізоді вже я втрачаю концентрацію. Перевів фокус на гру інших – сам же вийшов з гри, піддався емоціям і в наступній ситуації не відпрацьовую, як повинен. Поєднувати різні задачі одночасно нелегко.

- А головний тренер Дмитро Забірченко вже поставив тобі якість цілі на наступний сезон? Ви обговорювали твою роль у команді?
- Поки що конкретних завдань на сезон він мені не давав. Я гравець захисного плану, а він хоче додати агресії в захисті, наскільки я знаю. Звичайно, мені потрібно віддавати багато передач, створювати ситуації… Поки що тільки поверхово окреслили цілі й завдання.
Знаєте, коли команда збирається, все одно десь із місяць притираються один до одного. Кожен займає своє місце – як пазл збирається. Чим краще цей пазл склався, тим краще команда буде грати. Головне, щоб усі були на своїх місцях і робили те, що вміють робити найкраще.

- Уже офіційно, команда з міста Кривий Ріг буде 12-ю в Суперлізі. Свого часу, з 2015 по 2017 роки, ти грав за БК Кривбас – і саме там ти мав можливість бути в команді з Дмитром Забірченком. Яким був для тебе той досвід?
- Дмитро Олександрович був дуже емоційним гравцем тоді, хоча, може, він і раніше таким був, я просто не знаю. Наприкінці його ігрової кар'єри, коли він грав у Кривому Розі, бувало так, що я і під гарячу руку потрапляв. Він як старший товариш дивився, якщо я десь на тренуваннях халявив, міг і нагримати, сказати щось типу: Чого це я, старий, швидше і більше за тебе роблю, давай працюй! І під час матчів так само: він міг дуже емоційно пояснити, якщо я, наприклад, робив невиправданий поганий кидок… Це все були робочі моменти. А коли гра закінчувалася, найчастіше він питав, чи зрозумів я, що зробив не так, і казав, щоб більше так не робив. 

- А як працювалось із Валерієм Миколайовичем Плехановим? 
- У Кривбасі всі відпрацьовували в захисті, пресингували по всьому майданчику, жорстко, на кожній позиції був агресивний гравець. Я б не сказав, що ми багато очок забивали, проте не дозволяли закинути нам. Коли ми набирали навіть по 70 очок, нам цього вистачало для перемоги, тому що було завдання на кожну гру – не пропустити більше 60 очок. 
Валерій Миколайович дуже емоційний. Проте мені завжди комфортно працювалось із ним. Потрібно розуміти його специфіку – інколи він не підбирає слів в емоційному запалі. Та з часом ти до цього звикаєш і спокійно ставишся. 

- Якщо говорити про тренерів, крім твого першого тренера, хто став для тебе важливою особистістю в твоїй баскетбольній кар'єрі?
- Так, звичайно, перший тренер поза конкуренцією.
Мабуть, я назву саме Валерія Миколайовича Плеханова. Коли я перейшов із дитячого баскетболу до дубля, він був там тренером. Це було в БК Донецьк. Я потрапив уже після омолодження команди дублерів – тоді пішли Буренко, Чумаков...  Після, так би мовити, зіркового дубля, там ще залишався Конате та кілька хлопців, а всі інші – молоді. Тоді Плеханов дав нам можливість грати достатньо. І перший сезон ми обточувалися, а вже на наступний – грали повністю молодими, він же залучав нас до ігор основної команди Суперліги. Тож після мого першого тренера саме Плеханов дав мені дорогу у великий спорт. Якби він посадив мене на лавку, то про мене забули б у дублі… 

- І, звичайно, хочу спитати тебе про БК Тернопіль. Чи слідкував ти за виступами команди в дебютному сезоні та яке враження в тебе склалося?
- Так, звичайно, дивився, і за комплектацією уважно слідкував ще до початку минулого сезону. Було дуже цікаво, як команда буде грати у своєму першому сезоні в Суперлізі. Я багато спілкувався з тренером, навіть не будучи гравцем Тернополя… Якби з команди не поїхав Боуі, то, думаю, все було б інакше. По ростеру команда була хороша: досвідчені українці, якісний перший номер, який міг до кінця забити, сам собі створити моменти, Югба, який міг відзахищатися... Упродовж сезону вони це демонстрували – обіграли той же Київ-Баскет на виїзді, після чого була та зіркова прес-конференція Агафонова… А коли Боуі поїхав, дуже втратили в ротації. Людина, яка грала по 30 хвилин, просто вибула зі складу. Прийшов на заміну Павло Буренко, а окрім нього, на жаль, більше перших номерів і не було… Олександр Кольченко, та це, об’єктивно, була і не його робота. Тернопіль міг завершити на четвертому місці, і не факт, що Запоріжжя змогло б вийти із цієї дуелі. Була б перевага домашнього майданчика, і досвідчені гравці могли б на морально-вольових витягти ігри в плей-оф. Це моя думка. 

- Що скажеш щодо комплектації на цей сезон?
- З Олександром Місяцем ми грали в Харкові. З ним комфортно грати. Це та людина, яка не вмикає режим американського студентського баскетболу бий-біжи. Він може і зробити кидок, і відпрацювати в захисті. З Максом [Сандулом] ми ніде не грали разом. Та зараз на ринку великих дуже мало, тому вважаю, що це добре, що його зберегли. На рахунок легіонерів важко сказати… У хайлайтах можна кожного зобразити, як Джордана. Важливо, як себе будуть проявляти в команді і в нашому чемпіонаті.
Я думаю, що в нас непоганий склад, тож будемо дивитися вже по факту. Дмитро Забірченко має свою систему і свій план, а коли зберемося разом, стане все зрозуміліше. 

Источник: БК "Тернополь"