Михаил Бродский на "Радио Вести": полная версия интервью

Академічну годину спілкувався про український баскетбол в ефірі "Радіо Вєсті" Президент Федерації баскетболу України Михайло Бродський. Наприкінці ефіру спортивний оглядач Вадим Плачинда зробив комплімент Президенту ФБУ, мовляв той підзарядив усіх в ефірній апаратній оптимізмом. У свою чергу пан Михайло пообіцяв наступного разу завітати в ефір разом з чемпіонами чи чемпіонками після завершення у червні 2017-го  чемпіонатів жіночого Європи та чоловічого і жіночого світу з баскетболу 3х3. Чому реакція радійників виявилася саме такою? Не можна бути байдужим – наголосив Михайло Бродський. До вашої уваги текстова версія розмови в ефірі.

- Що Ви можете занести собі в актив з того, що відбулося у цей рік в українському баскетболі?
- У нас ніколи не було двох ліг, тут ви помиляєтеся, у нас завжди проводився чемпіонат України, просто у ньому минулого сезону не брали участі Будівельник і Дніпро. Але та ліга, де вони виступали, розпалася. На сьогодні можу засвідчити Україна має міцний і цікавий чемпіонат з баскетболу, усі ігри проходять за непередбачуваним сценарієм, може рівень змагань ще залишає бажати кращого, але у нас є і легіонери, американці у Хіміку, в Мавпах, у Будівельнику, в Одесі, у Кременчуці, у Харкові. Важко передбачити результати між командами першої вісімки. Це усе чудово, але український баскетбол – це не тільки чоловічий чемпіонат України Суперліга Парі-Матч. Це й жіночий чемпіонат, цього року у Суперлізі грають 9 команд, відродився ТІМ-СКУФ, створено амбітний київський Авангард, Динамо грає, чинний чемпіон одеський ІнтерХім-СДЮСШОР. Цього року дівчата показали, що український жіночий баскетбол має славні переможні традиції. Якщо ви пам’ятаєте 1995 року вони були чемпіонками Європи. З того дня нажаль був певний провал, але зараз усе змінилося, у нас є сильна національна збірна, яка вийшла з першого місця на чемпіонат Європи. Будемо грати у червні у Чехії. Ми двічі обіграли у кваліфікаційному турнірі чинних чемпіонок Європи збірну Сербії. Ми натуралізували американку, місце плеймейкера було не зовсім надійне, дівчата проти пресингу не дуже надійно грали на позиції першого номера, зараз у лавах збірної грає уродженка США Д'Андра Мосс і ми разом з нею можемо розраховувати на медалі чемпіонату Європи. Маю велику надію, знову граємо у Чехії, як і у тріумфальному 1995-му, хотілося знову здобути чемпіонський титул. Цього року наша жіноча збірна Українки взяла участь у чемпіонаті світу з баскетболу 3х3 у Китаї і посіла друге місце. І це планетарна подія. На чемпіонаті Європи збірна України цього літа виборола шосте місце. Теж грали вперше, а наступного року у нас дві команди гратимуть на чемпіонаті світу з баскетболу 3х3. І національна чоловіча і національна жіноча. Будемо захищати наші здобутки. Нас уже всі бояться. Ми обіграли збірні Іспанії, Франції. Американки посіли третє місце. Вони щоправда поступилися майбутнім чемпіонкам – чешкам. Але збірна Чехії завжди була у топ-5 світового рейтингу. Це про національні збірні. А насправді у нас відбулося чимало змін в українському баскетболі. Федерація почала працювати, федерація почала займатися тренерами. У нас проходять семінари, ліцензування, ми почали допомагати командам, у першу чергу молодіжним, дитячим, ми співпрацюємо з місцевими органами влади. Вони також дають ресурс. Зі спонсорами зараз не дуже добре становище, а ось місцеві органи влади почали відчиняти свої двері, почали відчувати відповідальність перед своїми громадами, що треба розвивати спорт, бо це шлях до здоров'я, шлях до нормальної людини, шлях до громадянського суспільства. Баскетбол взагалі – це соціальна гра. У нас уже бракує суддів. У нас у 10 разів збільшилася кількість чемпіонатів, ліг, а відтак і ігор в Україні. Усі, дівчата, чоловіки, усі грають у баскетбол – у нас сотні тисяч людей задіяні у цю гру, люблять її. В офіційному чемпіонаті серед студентів цього року змагаються 160 команд чоловічих і 40 жіночих. Це величезний прорив.

- Нас учили за радянських часів – гроші не головне, головне – честь, совість, бути порядною людиною, працювати, і ти отримуєш квартиру, можливо інші блага. Зараз не те, що гроші виходять на перший план, але є питання – 160 команд, це тільки студентських чоловічих. Де на усе це ви берете гроші?
- Ну, по-перше, я стверджую, гроші це не головне. Головне – це здоров’я людини, головне – це суспільство з нормальною системою цінностей, і наша Україна. Я за це. Це перше. Друге. Ці команди самі знаходять гроші, їхні ВИШі знаходять ресурс, вони всі грають, ми допомагаємо. Нам ФІБА надало 1200 м’ячів, у нас на кожний чемпіонат зараз є спонсори. Якимось чином їм теж треба відробляти, вони дають гроші на дітей у першу чергу. Навіть якщо грають чоловіки, а діти на це дивляться і розуміють, що для них саме це може бути отими відчиненими дверима у життя, куди треба увійти. А багато дітей приходять у баскетбол і їм подобається, бо це чудова гра без травматизму, це дружня гра, треба віддати пас одне одному, і потім це допомагає у житті спілкуватися з людьми, знайти себе у суспільстві.

- Чи складно змінювати баскетбол з точки зору маркетингу і бізнесу?
- До мого приходу у нас теж була національна федерація, був чемпіонат у якому залишилося три команди, була національна збірна, з якої тренери втекли. Але головне, у нас не було дитячого баскетболу. Чемпіонат Києва проходив між чотирма командами. Чемпіонат України не набагато більше, жіночої ВЮБЛ взагалі майже не було. 120 гравців поїхали до Європи і жінок 27. Це допомагає певним чином збірній, але є й інший бік медалі. Наприклад, ми приходимо до ДЮСШ, бачимо – є 10 тренерів, починаємо розбиратися, а насправді є три. В Україні є тренер, їй 83 роки, і вона працює. Дай їй Бог здоров'я, але яких вона може підготувати спортсменів? І таких прикладів багато по всій Україні. У нас 875 тренерів, а було 200. Ну, скажемо так, система не працювала взагалі. Грошей не вистачало ні на що. А держава збільшила вдвічі того року фінансування національних збірних. Я приїхав на базу, де тренувалися діти, там комарі були розміром 3-4 сантиметри. Хлопці 210см зросту спали на ліжках 190см. Не було ліків для лікарів, спонсорів не було взагалі, але головне не було інформаційної політики. Сайт взагалі називався ukrbasket.net. Тобто українського баскетболу нет.  Зараз – fbu.ua. У нас вісім людей працює в інформаційній службі, такого не було ніколи. У нас є інформаційні спонсори, до речі, і ваше радіо, дякуємо Вам! Ви налаштовані до нас, висвітлюєте наші перемоги...

- ...Розігруємо квитки на баскетбол.
- І нам це допомагає, і допомагає людям. Запрошуємо всіх на наше свято баскетболу. На кожному матчі ми проводимо шоу. У нас чудові дівчата, чудові баскетболісти, чудова атмосфера, проводимо конкурс кидків, поцілиш у кошик з центу поля, отримуєш джек-пот, зараз він 50 000. У нас, до речі, у Запоріжжі вболівальник попав. Трохи кумедна вийшла ситуація. Вийшло п’ять вболівальників, ніхто з них не поцілив, тоді ведучий каже – ну давайте я спробую, і закинув! А йому не можна гроші брати. Але ж потрапив! Психологічно себе налаштував. Так і баскетболісти кажуть, треба вірити, що ти попадеш, так і в житті – треба вірити що ти переможеш, що ти попадеш, що ти досягнеш, що у тебе усе буде гаразд. Що вилікуєтеся. Треба вірити, і у вас є шанс, а якщо не вірите, шансів у вас нема.

- У чому ви розчарувалися, було щось таке, що в Україні на сьогодні втілити неможливо, якщо порівнювати з Америкою, деталі шоу, продаж квитків, тощо?
- Я б дуже хотів продавати квитки на матчі, як в Америці, по 100 доларів (сміється – ред.). Але був змушений від цього відмовитися і продавати по 20-30 гривень. Хотілося б, щоб наші громадяни мали можливість ходити на матчі, на своїх улюблених виконавців, на шоу, отримувати від цього задоволення, і щоб у них вистачало на хліб, на тепло, і на баскетбол, і щоб вони могли купляти квитки за 100 доларів.

- Рівень відвідуваності вас влаштовує?
- На матчах національної збірної, однозначно так. Приходить повний зал і на жіночу, і на чоловічу збірні. Хотілося б, щоб на Будівельник більше ходили. Але для цього потрібні перемоги. Ну, нічого, час працює на нас. Відсотків 50-60-70 ми збираємо у залі. Такого не було вже багато років. По 300 людей приходило. Діти пішли, квитки купляють. Поки що вони не дорогі. Але щоб ви розуміли, гроші від квитків йдуть на вас же самих – на дитячий баскетбол, на тренерів, вони йдуть на екіпіювання. Ви ж розумієте, заробітню платню за ваші гроші не заплатиш. Легіонерів з цього підтримувати не будеш, потрібні спонсори. Знов таки, спонсори приходять, якщо є перемоги.

- Знов таки, спонсори приходять, якщо є трансляції матчів.
- Трансляції у нас є. Тоніс нам допомагає, Xsport нам допомагає. Цього року у нас Хімік грає у Лізі Чемпіонів, щосереди трансляції можна бачити на Тонісі. Нажаль, рейтинги не завжди високі, це теж погано, бо немає рейтингів, немає спонсорів.

- Маєте бізнесовий підхід до спортивного маркетингу.
- Безумовно, зараз підібралися гарна команда. Усі працюють, немає там субота-неділя, усі працюють і хочуть, щоб усе було цікаво, щоб спонсори були задоволені, тоді в усіх усе добре. І в українського баскетболу теж.

- Як вам вдається вмовляти людей витрачати гроші, при тому що зараз жодної копійки ніхто просто так не витратить, у тому числі місцева влада?
- По-перше, я майже з усіма знайомий. Я усе життя – в політиці, у регіональних, бізнесових стосунках, багато хлопців знаю по всій країні. Якщо не знаю, мене знають, всі. Знаєте, як кажуть, є час розкидати каміння, є його збирати. Для мене прийшов час збирати каміння для українського баскетболу. У мене все є. Якщо чогось не вистачає баскетболу, я приношу ще з дому. Це перше. Друге – усі впевнені, що я не краду. З ким би не розмовляв, усі знають, що я не лобіюю свої особисті інтереси, я несу свої гроші вже 25 років у баскетбол. Я з баскетболу маю тільки головний біль, тільки збитки.

- Ви маєте збитки у тій сфері, яку вважаєте не найважливішою, а прибутки ви маєте в іншій сфері.
- Ви знаєте, я перед ефіром зустрівся зі своїм другом, Олександром, він зараз живе в Америці, добре пам’ятає початок 90-х, як я починав спонсорувати, спочатку Будівельник, потім створив свою команду Денді-Баскет. Він теж любить баскетбол, хвилюється, слідкує за матчами збірних, вони усі ностальгують.

- В Америці, де баскетбол майже релігія.
- Хвилюються за нас. От у нас національна збірна пробилася на чемпіонат Європи до підгрупи до Ізраїлю. Я повністю переконаний, що усі наші ігри пройдуть за повних трибун, прийдуть емігранти, будуть підтримувати, тільки не на матчі з Ізраїлем. А проти усіх інших – у нас там Італія, Німеччина... я думаю, що нам наші вболівальники допоможуть перемогти і поїхати на наступний етап до Туреччини.

- Так і що каже ваш товариш?
- Каже, ти вкладаєш стільки років гроші у баскетбол, вкладаєш, вкладаєш, вкладаєш, навіщо? Хтось вкладає у діаманти, хтось у картини, хтось у казино грає. А я граю у баскетбол. У мене четверо дітей, а це вже як п’ята дитина. Ї їх сотні тисяч. Зараз поїхали хлопці з моєї приватної, єдиної в Україні, школи. Зараз є ще, але у Черкасах, Черкаські Мавпи – найбільш системна школа. Я її спонсорую, зараз, щоправда, і місцева влада розпочала допомагати, а до цього року вони не могли цього робити, бо лише з цього року ДЮСШ перейшли на місцевий бюджет, вони допомагають. Так от поїхав хлопець до NCAA. Я пам’ятаю його семирічним. Це Святослав Михайлюк. Маємо надію наступного року побачити його в НБА. У нас там вже два хлопця є. Один Лєнь, і другий – Боломбой. І зараз я очікую, що туди потрапить Михайлюк, а ще у нас є Близнюк, Сахнюк. А там молодші у коледжі грають з наших Черкас Антоненко, Голощапов... Вони можуть заграти в Америці, і тоді вони зможуть приїхати до національної збірної, і тоді ми переможемо увесь світ! Я в це вірю, і скажу – це наші діти, це мої діти. Я до них так ставлюся, я з усіми з ними спілкуюся у Фейсбуці, з їхніми батьками, у нас є контакт. Це життя моє. Я без цього вже не можу.

- Ви самі знаходите час грати?
- Я з великим задоволенням не стільки граю, скільки кидаю штрафні кидки. Зараз моєму молодшому сину рік і сім місяців. Я купив йому кільце, щоб він міг самотужки кидати, він вже робить слем-данки, він знає, що таке баскетбол і обов’язково він має зіграти. Може в НБА йому і не треба, нехай росте здоровою людиною.

- До речі щодо тих гравців, які роз’їхалися грати світом. Існує проблема у баскетболі зміни громадянства?
- Ті, хто потрапив після 18 років до збірної, вони не можуть змінити баскетбольне громадянство без дозволу Федерації баскетболу України. Поки я працюю у ФБУ, я нікому не підпишу зміну баскетбольного громадянства.

- Це кріпацтво якесь виходить?
- Ну, так, національне кріпацтво. Якщо будуть відмови грати за національну збірну, буде дискваліфікація. Я розумію, коли травмована людина, чи коли контракт на 80 млн. доларів на 5 років, усе інше я не розумію, а взагалі і контракт на 80 млн. теж. Ми хотіли, щоб наш український хлопець приїхав і допоміг Україні стати чемпіоном Європи. Якщо Лень і Боломбой приїдуть, ми претендуватимемо на медалі, на срібні.

- Знаю чимало прикладів у хокеї, коли відмова виступати за збірну – не рідкість.
- Баскетбол – це дуже патріотична гра. І хлопці дуже згуртовані, вони добре товаришують, баскетбол налаштовує на патріотизм і на соціальні зрушення у мізках. Зараз ми хочемо на семінарі навчання тренерів одну годину обов’язково будемо про патріотизм розповідати. І всі повинні співати гімн. У нас дівчата співають гімн і плачуть. Потім виходять, і всіх рвуть зубами. І сьогодні, коли війна в країні, відмовлятися грати за збірну, м’яко кажучи, некрасиво.

- Ну їм же ж родини треба годувати.
- Те що держава повинна щось робити для того, щоб хлопці не їхали і не переходили в інше громадянство, те що ми бачили на Олімпіаді, 5-6 українців представляли інші країни, здобували для них медалі – це погано. Конкурентне середовище – за олімпійську медаль треба платити так, як платять всі. Здобув медаль – заплатіть стільки, скільки платить Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Молдова, куди вони ще поїхали? І все буде добре, ніхто нікуди не поїде. Це в індивідуальних видах спорту. У командних видах спорту – у 1996-му Україна зупинилася за крок від олімпійських медалей в Атланті-96, тепер маємо надію повезти у Токіо-2020 жіночу збірну 5х5 чи 3х3. Дуже хочемо потрапити на Олімпійські Ігри.

- Михайле Юрійовичу, нашим хлопцям в НБА не зносить дах від того, що вони стали великими і по 80 млн хочуть заробляти? Ви з ними контактуєте?
- Щодо Боломбоя, він два роки тому приїздив до України, готувався до чемпіонату Європи, але у нього сталася травма. Я розмовляв з його мамою, вони люблять Україну, хоча його тато – з Кенії. А мама з Донецька. Здавалося б. Але вона слідкує за нами, він теж. З ним є контакт у головного тренера Євгена Мурзіна. З Ленем я особисто розмовляв скайпом. Він обіцяв, подивимось. Але обіцяв – це вже багато. Раніше він навіть не обіцяв. Ще у нас є Герун в Іспанії, він грав в NCAA, зараз переїхав до Європи. Ми з ним теж контактуємо. У нас є натуралізований Пух Джеттер. Він не приїхав, у нього народилася дитина і ми натуралізували Рендла. Коли чоловіки стають батьками, у них у той рік спад. На чемпіонат Європи він пообіцяв приїхати. Нам допоміг Бог і збірна Німеччини. З другого місця ми потрапили на чемпіонат Європи, обігравши два рази Косово, Болгарію і поступившись двічі словенцям, які до речі є п’яті у Європі.

- Словенія у цьому плані унікальна країна. Фактично в усіх видах спорту вони грають на чемпіонатах світу та Європи.
- Хорватія теж. Але там є національна політика, державна політика.

- Річ у тім, що в Словенії населення менше, ніж у Києві.
- Я вам більше скажу, у два рази.

- От як вони цього досягають?
- У них є програма, у них у бюджеті на це виділені гроші. А головне – вони не байдужі. Не будьте байдужими ні до чого – ні до своєї країни, ні до свого дому, ні до своєї вулиці, ні до свого міста, ні до своєї улюбленої команди. Ні до своїх дітей, ні до чого. Якщо ви приходите до влади, не будьте байдужими до свого народу. Пам’ятайте про нього і робіть щось для нього, і все буде добре. Що, немає у нас, скажімо, 2-3 млн. доларів.

- У мене немає.
- Ну, у вас немає, у бюджеті України.

- Всі решта, хто мають по два мільярди, теж кажуть – у нас немає.
- Я можу перерахувати олігархів, які зовсім не допомагають спорту. Можу назвати багатих людей, які кажуть – а навіщо нам це потрібно? У нас немає соціальної відповідальності бізнесу. А є країни світу, де якщо ти не допомагаєш, ти не береш участі у державних тендерах. Не можеш розраховувати на перемогу у них а відтак на бюджетні гроші. Ніхто це не робить у нас. Не знаю, чому. Нарешті ми достукалися до місцевих органів влади, і потроху, потроху, небагато, але почали допомагати. І дай Боже. Почали інфраструктуру перебудовувати. Взагалі, чемпіон у цьому плані київська область. Вони цього року виділили 6 млн. гривень а наступного року вони запланували 30 млн. тільки на баскетбольну інфраструктуру. Взагалі щодо спорту Київ - чемпіон. Віталій Кличко 160 млн. виділив на розвиток спорту і 3.5 млн. на баскетбольне обладнання у школах. Розумієте, баскетбол це не те, що у двір вийшов, дві цеглини поставив і граєш у футбол. Це треба кільце, щит, м’яч – трохи дорожче.

- Знаєте, часом зустрічаю заголовки в інтернеті – Віталій Кличко: час відповідати!
- Я б тоді їм сказав, якщо хочете, щоб він вам відповів, йдіть до нього і скажіть йому в обличчя, він вам відповість, якщо вам допоможе Бог.

- Я спілкувався з людьми, які тривалий час жили за кордоном, їх питають – чи може бути наш спорт бізнесом? Може? Він каже – ні. Якщо не буде державного фінансування – не буде. Або краще, щоб дядя заніс 5 млн. а далі як карта ляже. Ви вірите, що наш український спорт може бути прибутковим, може бути бізнесом?
- Спорт не може бути бізнесом, спорт – це соціальне явище. Так, НБА – це бізнес. У нас спроби створити подібний бізнес неможливі поки що. Чому? По-перше у людей нема грошей в бюджеті на хліб. Який спорт? Якщо у бюджеті сім’ї буде передбачено на чоловіка 100 доларів на те, щоб він пішов на спорт з дитиною, він піде обов’язково і купить квитки і отримає задоволення. І разом з дитиною піде і покаже сину чи донці приклад, як треба жити, на кого орієнтуватися, і що треба займатися спортом, щоб бути здоровим. Я думаю, що це обов’язково буде. Але поки що у нас не вистачає сил. Сьогодні на субсидіях скільки – 60% українських сімей сидить? Їм не до спорту. І, нажаль, у нас щем сидить радянська ментальність, що спорт – це безкоштовне явище, 5 копійок тролейбус, 5 копійок – квиток на матч. У кіно йдуть – купляють квитки за 100 грн. А на баскетбол – ні. А це ж натуральне шоу! Люди – це не кіно! І їм 20 гривень шкода. І починають – якісь знайомі, міністри, депутати, дзвонити, футболісти колишні, які заробили мільйони, благають – а можна якимось чином безкоштовно? Нажаль, це ментальність. Але нічого – хто іде, той дійде. Ми йдемо, ми знаходимо спонсорів. Нам не потрібен один спонсор. У нас багато спонсорів – маленьких, середніх, які люблять баскетбол, серед них колишні гравці. Чим більше ми говоримо, чим більше нас є у медіа, чим більше ігор, перемог, тим більше знаходиться спонсорів. Це перше. Друге – квитки. Потихесеньку купляють. Не всі, але потихесеньку купляють. Телебачення – у нас рейтинг матчу жіночих збірних Сербія – Україна дозволяє вже заробляти на телеканалі рекламою гроші. Я вірю, що усе буде добре.

Источник: ФБУ