Сергей Лищук: "Первые три месяца в "Валенсии" звонил родным и говорил, что еду домой"

Экс-игрок сборной Украины Сергей Лищук, становившийся четырехкратным чемпионом Украины в составе "Азовмаша" и двукратным победителем Еврокубка с "Валенсией", рассказал о своей карьере, а также о решении взяться за развитие клуба в родном Ровно. 

 

 

- Розпочну з запитання, яке я ставив дівчатам з БК «Рівне» перед фіналом Кубку України: «Для чого ви граєте в баскетбол?» Тоді я їм сказав: свого часу я грав заради трофеїв! Кар’єра гравця швидкоплинна і коли після 15-16 років ти озираєшся на виграні трофеї, ти розумієш, що твої титанічні зусилля були недаремні. Ти можеш показати свої досягнення дітям, батькам чи вболівальникам. А коли ти просто пограв баскетбол, заробив грошей, купив машину квартиру і не вигравав при цьому трофеїв – це не варте нічого. Все матеріальне колись закінчується!

 

 

- Професіональну кар’єру почав в рівненському «Пульсарі», зарекомендував себе дуже добре.  В 21 рік отримав запрошення від Южненського «Хіміка» — учасника єврокубків. Відіграв сезон у команді на пристойному рівні і мене помітили. Я потрапив на драфт – полетів у Чикаго. Два тижні з тренером  Звезданом Мітровічем готувалися до драфту. За два дні до старту я підвернув ногу і не зміг себе показати. Мене запросили у тренувальний табір на наступний рік.  Місяць тренувався з командою «Мемфіс Ґріззліс», потім зіграв  у «Літній лізі». Мені сказали у яких аспектах варто додати і відправили в Україну. Тоді мене дуже хотів придбати Маріупольський «Азовмаш». Там я і продовжив свою кар’єру.

 

 

- Це була доволі неприємна ситуація. Якщо коротко розповідати – це були суто контрактні моменти. Десь клуб не доглядів, десь і з мого боку була помилка. Одним словом мене навіть оштрафували і я пропустив перші три гри у «Азовмаші».

 

 

- Своєю кар’єрою я задоволений, нічого б не змінював. Хоча є певні моменти. До прикладу побувавши і потренувавшись з гравцями NBA, зрозумів, що там такі ж звичайні люди, як і всі. Є звичайно ТОП-виконавці, але їх небагато, з усіма іншими можна боротися за місце у старті. Було б добре хоча б один повноцінний сезон відіграти у NBA.

 

 

- Розпочну із далеку. Я дуже домашня людина. Мені тяжко даються будь-які переїзди. Дуже складним був перехід у «Хімік», адаптуватися у «Азовмаші» було простіше – там мені допомогла команда. У «Азовмаші» я виграв чотири чемпіонства, грав у фіналі єврокубку ФІБА. Я розумів, якщо щось не змінити, буде регрес у моєму ігровому розвитку. Чому саме Валенсія? Ми просто два роки підряд грали з нею у єврокубках і мені імпонувала ця команда. Але найбільшу роль мабуть, відіграв теплий клімат (сміється). Приїжджаю я грати у Валенсію, мій англійський був такий собі, а іспанський взагалі ніяк. Я поїхав один, без дружини, – це був дуже складний період мого життя. Особливо перші три місяці, я постійно дзвонив знайомим і родичам і казав, що їду додому. Але потім дуже допомогла команда. У Валенсії панувала сімейна атмосфера. Хлопці бачили, що мені непросто і завжди намагались мене кудись «витягнути»: у ресторан після гри чи деінде. А після нового року я вже повністю адаптувався. На майданчику у мене не було проблем, важко було пристосуватись до нової країни морально. Зараз згадую, –  ці 6 років пролетіли у Валенсії як один день. Перед переходом до Іспанії у мене брали інтерв’ю і запитували: чому ви туди переходите, у вас і так все непогано у «Азовмаші»: результати і зарплата. Я відповідав: їду за новими викликами і трофеями. Хоча на той час Валенсія не була на лідируючих позиціях у Іспанії. Але у 2010 нам вдалося виграти Кубок Європи – це було щось неймовірне. Цей момент можна порівняти із цьогорічною перемогою наших дівчат у Кубку України. Загалом період у Іспанії дуже важливий для мене. Я постійно прибавляв у майстерності. Звичайно, останній рік моєї гри у Мурсії можна назвати просто – я догравав, адже мене почали мучити травми та й вік, як для баскетболу, був похилий.

 

 

- Безумовно, що так. Останні роки моєї кар’єри це були більше муки ніж гра. Я такого складу людина, якщо ти виходиш на майданчик ти маєш «викластися» на всі сто відсотків. Якщо ти бачиш, що тобі щось болить – не виходь на майданчик, повідом тренера. Навіщо виходити та грати, аби просто рахувалося – це неповага перш за все до себе, команди та вболівальників. Я завжди кажу нашим гравцям, якщо ти ступив вже на майданчик, ти маєш забути про будь-які болі, проблеми в сім’ї чи інші переживання. Основна задача – «викластися» по-максимуму і перемогти. Це робота справжнього професіонала! Відіграв 40 хвилин, тоді займайся чим хочеш: іди до лікаря, вирішуй проблеми, їж, купуй машину і так далі.

 

 

- Я на початку розмови уже казав, що є домашнім хлопцем. Завжди знав, що повернуся до Рівного! Це моє рідне місто, я його дуже люблю! Тут моя родина, друзі, тут я робив перші кроки у баскетболі. Коли мені зателефонували і сказали, що є можливість очолити команду і допомогти рівненському баскетболу – ні секунди не вагався. При тому я хотів повернутися не просто для того, аби сидіти на трибуні і розказувати тут не так граєте і все погано. Я дійсно хотів своїм досвідом, навичками і вміннями допомогти рівненському баскетболу. При тому я думаю здобув доволі непогане ім’я у баскетболі. Тому перед тим як очолити БК «Рівне» розумів – це може спрацювати.

 

 

- Завжди хочеться кращого і немає меж досконалості. Але за три роки нам дійсно вдалося зробити чимало. Найголовніше, ми робимо ставку виключно на своїх вихованців. У нас небагато запрошених гравців. Нам вдалося повернути вболівальників на трибуни і я вдячний кожному з них. Що стосується результатів – я дуже задоволений. Інший момент, що з фінансуванням у нас не все добре. Зараз така ситуація, що не дозволяє вкладати у спорт такі масивні кошти як це було раніше. Хотілося б кращої ситуації у цьому плані, але дай Бог залишити те, що зараз маємо.