Евгений Мурзин: "Обыграл "Будивельник" с рассеченной ногой"

Йому пощастило грати в одній команді з зірками радянського баскетболу і стати учасником знаменитої перемоги «Будівельника» в чемпіонаті СРСР. Першої і єдиної. У пострадянській кар’єрі прославлений захисник також домігся чималих успіхів, а останні 15 років передає свої знання на тренерському містку.

Гостем номера газети «КОМАНДА» Євген Мурзін став невипадково. Два роки баскетболіст не давав розгорнутих інтерв’ю друкованим ЗМІ, але на цьому тижні завіса впала – головний тренер збірної України поспілкувався із «КОМАНДОЮ» про життя. І привід, що називається, підходящий!

Три чверті життя Євгена Мурзіна

- Євген Вікторович, з 50-річчям! В якому настрої зустріли піввіковий ювілей?

- (Посміхається). У шикарному! Ніколи не думав, що так швидко пролетить час. З одного боку, страшнувато, що досяг поважного віку, а з іншого – я сповнений оптимізму, адже є цікава і улюблена робота.

- Багато гостей скликали на іменини?

- Ні, особливо не святкував. Справа в тому, що в день мого народження – 24 вересня – члени Президії Федерації баскетболу України заслуховували мій звіт за підсумками виступу збірної України на ЄвроБаскеті 2015. Я був залучений в робочий процес – не до посиденьок було (посміхається).

- Який подарунок піднесли собі до ювілею?

- Найкращий подарунок був би для мене – спортивне досягнення. Але у зв’язку з невиходом збірної команди до плей-офф ЄвроБаскету з подарунком довелося почекати. Скажімо так, відклав його на більш пізній термін. А балувати себе відпусткою або ще чимось – не час! Зараз не до відпочинку!

- Скільки з 50-ти прожитих років ви вже в баскетболі?

- Три чверті, не менше! Хоча займатися цим видом спорту почав досить пізно – в 11-12 років.

- Ви були приречені стати баскетболістом?

- Зовсім ні! Так, я ріс в спортивній сім’ї, але в дитинстві займався різними видами спорту: волейболом, футболом, трошки боротьбою, бігом захоплювався і навіть з ключкою у дворі носився, правда, не на ковзанах, а у валянках (сміється). Однак в один прекрасний день в наш шостий клас новосибірської школи заглянув тренер з баскетболу, який і запросив мене на тренування. З тих пір все закрутилося.

- Що пам’ятаєте зі свого баскетбольного дитинства?

- Його у мене майже не було – все дуже стрімко сталося. Майже відразу потрапив у «дубль» основного складу новосибірського «Локомотива», через рік пробився в «основу» команди майстрів, а потім ми стали чемпіонами Сибіру і Далекого Сходу, за що нам присвоїли звання майстрів спорту! Мені тоді було 16 років.

- Як ви опинилися в «Будівельнику»? Розкажіть в деталях.

- Наприкінці 80-х у мене було кілька варіантів продовження кар’єри: звали ЦСКА, ленінградський «Спартак», московські та тбіліські динамівці, але потім подзвонив головний тренер «Будівельника» Віктор Акімович Боженар і запропонував переїхати до Києва. Непрямим ініціатором переходу став тоді Олександр Волков. Передусім я запитав у Віктора Акімовича: «Волков переходить в «Будівельник»?» Він відповів: «Так». Так, по суті, одна фраза стала каталізатором мого переїзду до Києва. У 1988 році Волков, будучи діючим чемпіоном країни, повернувся з ЦСКА в «Будівельник», і я вважав, що саме там створюється команда з серйозними амбіціями. Ось і вдарили по руках.

- І цей хід себе виправдав! У 1989 році «Будівельник» домігся найбільшого успіху в своїй історії, завоювавши звання чемпіона СРСР з Мурзіним у складі!

- Я тоді не був гравцем стартової п’ятірки, виходив шостим або сьомим з лавки, тому не потрібно гучних слів. Але хід себе дійсно виправдав, адже у нас підібрався чудовий колектив і дуже сильний склад – олімпійські чемпіони Білостінний, Волков, а також Долгов, Ковтун, Косенко, Левицький, Орєхов, Подковиров, Пінчук, Сільверстов, Шаптала, Шевченко. З цими хлопцями ми не могли схибити.

- Радянське чемпіонство з «Будівельником» – найзначуще досягнення в професійній кар’єрі?

- Безумовно. Згодом ми відсвяткували перемоги в чемпіонаті України, але рівень тих змагань був зовсім іншим, ніж в СРСР. Олександр Волков та Олександр Білостінний виїхали за кордон, що не могло не відбитися на престижності всеукраїнського змагання.

- Який епізод стоїть перед очима досі?

- Фінальна суперсерія проти каунаського «Жальгіріса» і вирішальний кидок із сиреною Олександра Волкова … Тоді, якщо пам’ятаєте, Саша закинув дальній разом із сиреною, але судді не зарахували м’яч, а призначили овертайм. Наступного дня мав відбутися третій поєдинок у Каунасі, але ми надіслали протест до Москви і повернулися додому в Київ. Президія Федерації баскетболу СРСР задовольнила протест нашої команди на наступний день. Кидок Олександра Волкова було зараховано, а результат додаткової п’ятихвилинки – анульовано. Так ми завоювали золоті медалі чемпіонів країни!

- Відеозаписом легендарного фіналу володієте?

- Так, але не повірите – досі не дивився. Живу нинішнім, а не минулим.

Робота на виживання

- До збірної СРСР вас покликали після тріумфу 1989-го?

- Раніше. Залучали в другу і першу команди Союзу. Вийшло так, що до переходу в «Будівельник» я два роки виступав одночасно за «Локомотив» і московське «Динамо», будучи на очах у тренерів збірної.

- Стривайте, грати за дві команди – це як ?!

- У Союзі тоді практикувалося стажування. Виступаєш спочатку за свою команду в першій лізі (читай «Локомотив»), а потім летиш до Москви, де набираєшся досвіду та підвищуєш кваліфікацію в дивізіоні рангом вище. Потім повертаєшся назад. І всі матчі офіційні, зауважу. Туди-сюди «гастролював» два чемпіонати поспіль, проводячи кожен раз по 4 години в повітрі. Плюс не забувайте про зміну поясів: у Москві сідаєш в один час, а виходиш з літака через вісім за місцевим часом. З 365 днів у році вдома бував не більше місяця. Важке, але цікаве життя.

- Здоров’я вистачало?

- Тьху-тьху, переніс навантаження. Все-таки був тоді молодим, здоровим. Та й загартування отримав в Новосибірську. Коли я розповідаю про ті свої навантаженнях, багато хто мене зараз не розуміє.

- Розтлумачте.

- Коли заїжджали на 20-денний збір, то зарядка починалася о сьомій ранку і включала в себе 100 бар’єрів (10 разів по 10 бар’єрів). Потім одне і друге тренування. На наступний ранок – десятеро прискорень по 100 метрів. І знову два заняття. І так зарядки чергувалися. Крім того, бігали по 25 кіл на стадіоні (10 км), а взимку в «мінус 20-30» за Цельсієм ще й на лижах по пересіченій місцевості 15-20 кілометрів долали.

- Пробачте, з вас космонавтів робили?

- Працювали на виживання! Складно доводилося, але спасибі батькам, які подарували міцне здоров’я.

- Для порівняння: як нині побудований тренувальний процес на клубному рівні?

- Зараз навантаження не ті… Чи правильніше сказати, спеціальний напрямок, більш професійні. Практично в кожній команді є тренер з фізичної підготовки, котрий стежить за спортсменом. Та й сучасні зали дозволяють гравцеві не відволікатися на пробіжку в ліс або ще кудись.

У збірній СРСР вимагали кидати лівою рукою

- Що пригадується з життя першої збірної СРСР? Вас часто залучали до складу?

- Один або два рази їздив на відбіркові матчі чемпіонату Європи, жив у кімнаті з Шарунасом Марчюленісом. Цікава людина, він багато чому мене навчив. Я його, до речі, підміняв у складі, виходячи на заміну. Правда, ігрового часу у мене було небагато, але шанс давали. Взагалі, пишаюся, що грав разом з Тихоненко, Ветрою, Куртінайтісом, Хомічюсом, Сокком та іншими зірками нашого баскетболу.

- Курйозів у збірній СРСР ви також не минули…

- Так, смішно вийшло на першому зборі, коли головний тренер Олександр Гомельський зажадав, щоб я кидав лівою рукою, а я, на його подив, виявився правшею. Потім підтрунювали наді мною, але що-небудь міняти вже було пізно.

- Так ви пробували кидати лівою рукою?

- Куди, ви що ?! Думаєте, так просто перевчитися кидати іншою рукою? Зрештою, розібралися (сміється).

- На який рік припав пік кар’єри Євгена Мурзіна?

- Гадаю, розкрився до 30-ти років, коли мене визнали найкращим гравцем чемпіонату України і вибрали капітаном збірної країни.

- Чим вам запам’ятався етап кар’єри в Ізраїлі? Чому поїхали у другий дивізіон?

- У 1993 році в Україні склалася важка ситуація в спорті, складно було себе самореалізувати. І після чемпіонату Європи мені запропонували за хороші гроші спробувати себе в Ізраїлі. Це був перший закордонний досвід. Після нетривалого відрядження повернувся до Києва, але вже в інший клуб – «Денді-Баскет». Тоді наш чемпіонат постав зовсім іншим, більш сильним, ніж другий дивізіон ізраїльського першості.

- Як розціните свою спортивну кар’єру з висоти прожитих років?

- Мені нема чого соромитися, є певне задоволеніня.

- До якого віку грали? Пам’ятаєте свій останній поєдинок?

- Справа була в 2000 році. Середина сезону. В одному з матчів чемпіонату «Будівельник» приймав принципового для мене суперника – «Одесу». Однак Геннадій Защук не випустив мене на паркет, а після гри сказав: «Я тебе не побачив сьогодні ні в захисті, ні в нападі». На що я відповів: «Так може, мені закінчувати?». І він кивнув: «Давай, закінчуй». Наша команда тоді перемогла, і претензій до Защука у мене не виникло, хоча я знаходився в нормальній фізичній готовності. Мені тоді щойно виповнилося 35 років. Трохи пізніше Геннадій Сергійович двічі просив повернутися на майданчик, але я вже прийняв рішення і переключився на посаду асистента тренера. Так почалася моя кар’єра коуча.

На поїзді в позі ембріона

- Можливість пробитися в НБА у вас була?

- Ні, не в той час ми народилися.

- Кого вважаєте найсильнішим українським баскетболістом всіх часів?

- Білостінного і Волкова. Завжди з глибокою повагою до них ставився. Вони видатні особистості – уособлення всього українського баскетболу.

- На минулому ЄвроБаскеті 2015 з баскетболу за збірну Словенії грав важкий форвард Міха Зупан. Його особливість у тому, що хлопець… глухий з народження. Все дитинство він провів у спецшколі для глухих дітей, де навчився розмовляти. Йому подарували слуховий апарат, завдяки якому стало можливо розпізнавати мову. Крок за кроком – і Зупан на характері зробив в баскетболі помітну кар’єру. Вам відомі приклади інших неординарних баскетболістів, які виходили на паркет не в повному здоров’ї?

- Справді, Зупан сильний гравець, ми проводили проти його команди матч на турнірі в Словенії в цьому році. Що стосується прикладів, то їх все менше, оскільки, щоб виходити на паркет, потрібен дозвіл лікаря. Коли я був гравцем, спортсмени нерідко пересилювали себе, виходячи на майданчик з тріщинами, вивихами, або температурою під 39 градусів. Я і сам якось розрубав сокирою ногу в мокру погоду, а потім на знеболюючих уколах вийшов грати за «Денді-Баскет» важливий єврокубковий матч проти «Будівельника». Зашивати рану не можна було, тому вставити дві скоби і дренаж.

- І як зіграли?

- Добре. Травма на моїй грі не позначилася – ніхто нічого не помітив (посміхається). Ми перемогли і пройшли далі. Потім мені дали п’ять днів відпочинку на заліковування травми.

- Ви вже 15 років як тренуєте! Якщо порівнювати життя гравця і наставника, то кому доводиться складніше?

- Однозначно – тренеру! Коуч відповідає за результат, за всю команду, за підготовку баскетболістів, а гравець – сам за себе. Провів матч – і нехай тренер думає про все. Мені в сто разів легше було, коли грав.

- Та й робота з відеоматеріалами, вивчення суперників і аналіз забирають багато часу.

- Останнім часом – так. Іноді ночі не вистачає, щоб усе переглянути.

- Очі не болять?

- А що робити – така робота.

- Останні п’ять років ви тренували івано-франківську «Говерлу». Розкажіть, як баскетболісти подорожують на матчі чемпіонату України?

- Поїздом. Розміщуємося в стандартному вагоні купе.

- Вчотирьох?

- Ну так. Ми ж команда – їздимо разом.

- Складно уявити, як рослі баскетболісти мучаться на своїх полицях…

- Згоден, важко. Їздимо в напівскрюченому положенні. У минулому сезоні за «Говерлу» виступав центровий Роман Гуменюк із зростом 220 сантиметрів, який на ціпочках дістає до кільця. Так він взагалі пристосовується до пози ембріона. Такі складові спортивного життя… Буває ще, що відразу з поїзда – на тренування. Можна тільки уявити стан баскетболістів після поїздки.

- Чому не пересуваєтеся автобусом, який можна обладнати спеціально для баскетболістів?

- Причина банальна – стан доріг.

Афроамериканці – це посилення для збірної

- Євген Вікторович, ви азартна людина?

- Ні! Можу в шахи зіграти на інтерес, книжку почитати в дорозі, але на гроші в карти або нарди ніколи не грав.

- Зібрати грошей на безбідну старість вдалося?

- Та ні, що ви!

- У борг доводилося брати?

- Звісно! Тяжке життя нині настало – особливо це стосується двох останніх років. Взяти ту ж «Говерлу», де оголилися проблеми з виплатою зарплати. Не тільки персонально мені, а всій команді, включаючи обслуговуючий персонал. Зависли досить великі борги в Івано-Франківську.

- Хтось любить коротати вільний час з вудкою. А ви?

- Коли «наїдаюся» баскетболом, можу переключитися на перегляд футболу, іншого грального виду спорту. Імпонує теніс, сам стараюся в нього грати. Риболовля теж цікаве проведення часу, але не менше дружу і з грибами. Якщо виникали проблеми або стресова ситуація, то в Івано-Франківську постійно вибирався на природу за опеньками, білими грибами, сироїжками. У 15-ти кілометрах від міста «урожай» є завжди.

- Гадюк теж вистачає?

- Зустрічаються, але я підготовлений – в чоботях. Можна, правда, заблукати, як одного разу трапилося у нас з моїм помічником – Олександром Лохманчуком, але через годину ми вибралися на потрібну місцевість (сміється).

Крім того, останнім часом активніше взявся за вивчення англійської мови. Життя змушує, тим більше в нашій збірній з’явилися натуралізовані американці: спочатку Юджин Джетер, а на останньому ЄвроБаскеті – Джером Рендл. Потрібно спілкуватися з ними, обговорювати нюанси.

- Невже у нас мало своїх баскетболістів? Україні дійсно потрібні темношкірі виконавці?

- Ці хлопці – безумовне посилення збірної команди. У них ми бачимо певну необхідність, тому й натуралізуємо. На останньому ЄвроБаскеті в кожній другій команді були іноземці, за винятком трьох прибалтійських збірних, боснійців та французів. Навіть італійці та греки посилилися приїжджими майстрами.

Мрія – Олімпіада!

- Коли останній раз гостювали на батьківщині?

- У 2005 році, коли пішов з життя батько. Тато дуже любив мене і стежив за моєю кар’єрою, а помер у Росії в той момент, коли прозвучала сирена про закінчення гри «Будівельник» – «Кривбас». Прихопило серце. Я тоді тренував киян і на наступний день вилетів до Новосибірська.

- У рідному місті ви впізнавана людина?

- Коли приїжджав на похорон, то подзвонив в «Локомотив». У клубі допомогли всім, чим змогли: автомобілем, автобусом і т. д.

- Що зараз вас пов’язує з рідним Новосибірському?

- На сьогоднішній день – нічого. Маму давно перевіз до Києва. Збереглися тільки певні контакти з першим клубом.

- Як гадаєте прожити наступні 50 років?

- Так багато жити я не планую… При цьому поставив собі багато завдань, які постараюся втілити в життя в час, що залишився. Як гравець і тренер я вже брав участь в Універсіаді, Іграх доброї волі, чемпіонатах Європи, але не довелося відчути атмосферу Олімпійських ігор. Ось наступний період життя якраз і присвячу реалізації цієї мети і мрії. Разом зі збірною України!

В’ячеслав ВОЛКОВ «КОМАНДА»

Источник: ФБУ