Андрей Кальниченко: "После смены тренера стал появляться рисунок игры"

Андрій Кальніченко – один з тих баскетболістів української Суперліги, який у цьому сезоні зробив суттєвий крок вперед у своїй грі. Форвард «Черкаських Мавп» став одним із лідерів команди, без нього важко уявити нинішню гру та командні успіхи. Нещодавно Кальніченко потрапив до символічної збірної тижня Суперліги і видав один з кращих матчів за останні кілька сезонів, відвантаживши у кошик «Азота» 21 очко. Про баскетбол, сім’ю та захоплення форвард повідав нам після серії важких матчів.

– Андрію, за півсезону в Черкасах ти вже встиг освоїтися у новому для тебе місті?

– У Черкасах мені дуже подобається. По-перше, тут люблять і розуміють баскетбол, це важливо для гравця. Часто на вулиці підходять люди і спілкуються, тобто концентрація вболівальників тут дуже висока, тут живуть баскетболом. По-друге, саме місто доволі симпатичне і з хорошою географією, тобто все є і не потрібно нарізати довгі кілометри до якогось комплексу, плюс до того тут Дніпро – я люблю воду. Також мене здивувала структура клубу. Коли я підписував угоду, то знав, що переїду в адекватний клуб з традиціями, а вже по ходу сезону я відкрив очі на деякі важливі моменти. Тобто основною командою баскетбол тут не закінчується. У структурі клубу є велике розгалуження, де виховують власних баскетболістів, з деякими я навіть зараз уже граю. До цього, здається, з Черкасах взагалі не було людей у Суперлізі, принаймні, я не знаю. Зараз же, я думаю, з цього міста вийде ціла плеяда хороших виконавців.

– Андрію, відразу після підписання контракту ми з тобою спілкувалися і ти сказав, що Черкаси для тебе – це шанс проявити себе. Тобто тренер пообіцяв тобі ігровий час, якого бракувало в Одесі, а від тебе вже залежить продуктивність цих хвилин. Зараз ти собою задоволений?

– За великим рахунком – так. Дійсно, ти правий, сюди я їхав для того, щоб отримати ігровий час. Цей час я отримав і, напевне, довів, насамперед, собі, що я готовий його продуктивно використовувати. Для мене на цьому етапі це було дуже важливо, адже до цього кілька сезонів я провів не так, як хотілося б.

– У твоєму профайлі подвійне громадянство. Ти народився у Придністров’ї. Розкажи про своє дитинство.

– Воно пройшло у місті Бендери, там я і почав займатися баскетболом. Правда, спочатку мене намагалися віддати на бальні танці, головним ініціатором цього була моя бабуся. На щастя, я відкараскався від цього і пішов на футбол. Так, як не дивно, я і досі великий фанат футболу. Головним фактором у зміні виду спорту став мій старший брат, який якось прийшов додому і сказав: «Слухай, ще раз ти підеш на футбол, я тобі настукаю по голові». Знаєш, після такого у мене вибору особливо не залишалося. Таким чином, я і досі завдячую своєму брату у моєму правильному виборі виду спорту. Але до десятого клусу я у дворі все ж грав у футбол. Потім я переїхав у Южний і до футболу не повернувся.

– Ти починав займатися баскетболом з Юрою Фрасенюком і навіть грав за молодіжну збірну Молдови разом на одній позиції. У вас конкуренція з дитинства?

– Так, ми з ним грали за юнацьку збірну і навіть у 2002-му році їздили на малі Олімпійські ігри. Але баскетболом займатися ми починали не разом. Я грав за Бендери, а він – за Кишенев, тому конкуренція була ще в юності, коли ми грали у містечковому дербі. Потім ми разом переїхали у Южний. Зрозуміло, що певна конкуренція була і там, ми ж граємо на одній позиції. Поза майданчиком ми – друзі, а на паркеті друзів немає. Перед тим, як переїхати у Черкаси, я саме з Юрою спілкувався, адже він теж тут грав.

– Попри те, що ти народився у Придністров’ї, своїм рідним містом вважаєш Одесу. Від Черкас до Одеси 450 кілометрів. Який рекорд у тебе подолання цієї дистанції?

– Цей маршрут для мене вже став рідним, найшвидше я його проїжджав в за 3,5 години (середня швидкість 128 км/год.! – примітка). Зараз, коли їду, знаю вже всі кутки та повороти. Причому останній місяць я їжджу ледь не кожен вихідний. Після того, як у мене народився син, мою машину часто бачать на цьому шляху (сміється). Раніше у мене був рідним маршрут Одеса-Южний, а зараз – Одеса-Черкаси.

– У тебе син народився в день матчу («Мавпи» – «Ферро»). Напевне, після гри швидко спакував валізи?

– Чесно кажучи, я навіть не очікував, що в цей день буде такий подарунок. У мене є традиція: я завжди в обід ігрового дня сплю, але цього разу ніяк мені не вдавалося відключитися, напевне, відчував. Перед виходом з дому на матч мене набрала дружина і каже: «Ти став батьком». Я просто весь «закипів», ці емоції, напевне, були найпотужніші в моєму житті. В той вечір ми виграли і я дійсно миттєво зібрався і вже за кілька хвилин їхав у бік Одеси.

– Наскільки зараз важко перебувати на відстані від своєї сім’ї?

– Це справжнє випробування. До народження Артема (так назвали сина) дружина часто гостювала в Черкасах. Зараз я сам і, розуміючи, що мої рідні за кілометри, трохи сумую, навіть довелося з Одеси забрати свою собаку, з ним веселіше.

– У тебе собаки ще з дитинства?

– Так. Першою моєю собакою була кавказька вівчарка, яка була ще в дитинстві. Ми з батьками жили у власному будинку, а не у квартирі, тому площа дозволяла. Після того вже в квартирі тримали добермана, після цього був навіть ротвеллер. А вже з дружиною вирішили завести йоркширського тер’єра.

– У тебе в дитинстві були велетенські собаки, а тут ти взяв одну з найменших порід. Чому так?

– У мене був не зовсім приємний випадок з моїм ротвеллером. Він укусив мене і я провалявся у хірургії близько місяця. Тому зараз до великих собак ставлюся дуже обачно. Навіть коли прихожу в гості, а там великий пес і мене запевняють: не бійся він нікого не чіпає, – я буду сидіти з «напрягом». Тому ми вибрали таку породу. Тепер Гуф –улюбленець нашої сім’ї. Його люблять всі і діти і дорослі, головне, що я впевнений, що від нього не йде небезпека.

– Якщо повернутися до баскетболу, яку головну проблему свого клуба можеш назвати на старті сезону, адже ви його не дуже вдало провели?

– Насамперед, ми не могли знайти своєї гри. У нас є багато плюсів: є хороші снайпери, хороший «великий», ще багато чого. І ніби ми не поступалися в потенціалі тим клубам, яким програвали, але чогось не вистачало. Все дуже просто, ми не могли знайти малюнок своєї гри, не знали, як свої плюси використовувати. Згодом ми випрацювали свій стиль гри. Після зміни тренера малюнок почав з’являтися, до того ж прийшов настрій, який з’явився з приходом Джамала Бойкіна. Він – весельчак, багато приніс позитивних емоцій у команду.

– Яку гру цього сезону можеш назвати кращою для твоєї команди?

– Думаю, це виїзна перемога над «Будівельником». Ми дуже ретельно готувалися до цього матчу, розібрали суперника на запчастини і видали шикарну гру. Ніяких претензій ні у кого не виникло ні по захисту, ні по нападу. То був майже зразковий матч, фактично без помилок.

– До речі, про помилки. Ви з хлопцями їх розбираєте відразу після матчу?

– По-іншому не може бути хорошої команди. Роздягальня в перерві та після матчу – це один з найпродуктивніших місць, де можна поговорити про власні недопрацювання та претензії. Приміром, після другого кубкового матчу з «Донецьком» ми з Муром довго розбирали епізод останньої атаки четвертого періоду, коли він кинув три очковий, хоча міг віддати передачу мені в трисекундну зону. Він вибачався, бо «загубив час», а якби віддав, ми були б уже у фіналі Кубка України.

– Наскільки реально твоїй команді потрапити в плей-офф?

– Це наше завдання на сезон, тому зараз думаємо лише про це. Думаю, для цього головне вигравати свої матчі з прямими конкурентами. Приміром, як майбутня домашня гра з БК «Київ». Якщо нам це вдасться – ми вийдемо в плей-офф.

– Ти дивишся матчі з власною участю?

– Насамперед, це пов’язано з тими іграми, у яких я слабко зіграв. Я розбираюся в тому, чому так і що можна було б зробити у цьому чи іншому епізоді, аби зіграти краще. Свої вдалі матчі я не переглядаю взагалі.

– Андрій Кальніченко вже встиг розкритися як гравець?

– Свого часу я розкрився, але потім зіграв кілька невиразних сезонів і зараз я на шляху до свого кращого баскетболу. Переконаний, що свій кращий сезон і матч я ще не зіграв. Для мене дуже важлива довіра тренера. Якщо в тебе вірить наставник, то гравець може заграти, якщо цього немає, то про який розвиток може йти мова.

– Я знаю, що ти любиш подорожувати і вже встиг побувати у багатьох країнах. Яка подорож найбільше запам’яталась?

– Не завжди навіть місце у цьому відіграє ключову роль. Мені дуже сподобався Таїланд, це прекрасна країна. Але і неподалік можна відпочити на рівні. Приміром, минулого року ми з друзями їздили на травневі свята у Болгарію. Ми їздили ушістьох: я з дружиною, Андрій Агафонов з дружиною і мій найкращий друг – Саша зі своєю дружиною. Ми неймовірно проведи цю відпустку, мені навіть більше сподобалося, ніж в Таїланді. Тому емоції та відпочинок я більше пов’язую з компанією, ніж з місцем.

– Під час відпустки баскетбол – це табу?

– Так, я повністю відпочиваю від баскетболу. Це моя улюблена гра, але і від неї хочеться відпочити.

– До речі, з Агафоновим ви познайомилися ще підлітками?

– Так, ми разом жили у гуртожитку в Одесі. Я навчався в 10-му, він в 11-му класі. Разом грали за «Хімік», а у минулому сезоні – і за «Одесу». Ми постійно товаришуємо, у наших дружин також дружні стосунки.

- Андрію, коли ти відчув себе дорослим?

– Важке запитання, напевне, коли дружина прийшла додому і сказала, що я стану батьком. Думаю, з цього моменту все змінилося. Я почав гостріше відчувати відповідальність.

Источник: mavpabasket.com