Иварс Тимерманис: "Сейчас мы одно целое и сильная команда"

Більшість з вболівальників знають, що Іварс Тімерманіс – один з найкращих снайперів Суперліги. Экс-гравець збірної Латвії протягом сезону реалізовує 43% своїх дальніх атак. Сьогодні ми спробуємо розкрити іншу – не спортивну сторону форварда «Черкаських Мавп». Задля цього ми запросили на вечерю Іварса разом з дружиною Лаурою та сином Ральфом. В одному з черкаських ресторанів ми дізналися, чому Лаура не любить баскетбол, як сім’ї живеться в Україні та які традиції святкування Різдва у родині Тімерманіс.

- Якщо говорити про вибір спорту, то у латишів є два варіанти: або баскетбол, або хокей, - розповідає Іварс. У футбол у нас теж грають, але це рідкість, пам’ятаю, навіть у мої часи на футболістів дивилися якось скоса, зараз, можливо, він дещо більше розвивається. Коли я лише починав займатися баскетболом, то і подумати не міг про те, що баскетбол стане моїм хобі чи навіть роботою, напевнее, про це я навіть боявся мріяти. Я був впевнений, що закінчу школу і піду працювати. Причому я народився у дуже маленькому місті Ієцава, у якому проживає менше 10-ти тисяч чоловік. Можливо, мені пощастило в тому, що це містечко неподалік від Риги. Як би там не було, реальне осмислення того, що я можу стати професійним гравцем, до мене прийшло незадовго до повноліття.

– Ким тоді ти себе бачив у дитинстві?

– У мене був лише один варіант. Мій батько працював далекобійником. Ця робота була у мене постійно у підсвідомості, тому думав, що працюватиму лише далекобійником.

– Лаура: – Насправді так і є (сміється), я його і вважаю далекобійником. Він грав у багатьох країнах, до того ж нечасто дома.

– Лауро, розкажи, як ви познайомилися з Іварсом?

– Так вийшло, що Іварса я знаю ледь не все життя. Ми з одного невеличкого містечка і наші батьки товаришували. Причому вчилися ми в одній школі, у паралельних класах. Часто Іварс з батьками приходив до нас у гості, але спочатку він мені не дуже подобався. Пройшов час і все змінилося, пам’ятаю, що у 19 років я піймала себе на думці, що він доволі симпатичний.

– Іварс: – То було коли, я отримав травму і приїхав назад в Ієцаву. Там відновлювався, до речі, грав у баскетбол з батьком Лаури. Він не має відношення до професійного баскетболу, але такий собі головний спортивний організатор на селі, завжди згуртовує якісь команди навколо себе. От і тоді я бігав з ветеранами. Поки відновлювався, у нас зав’язалися з дружиною стосунки. Справа в тому, що до цього я її не бачив три роки і з плином часу ми подивилися один на одного по-іншому.

– Лауро, ти рідко ходиш на матчі чоловіка. У цьому сезоні ти приїхала у Черкаси разом з ним. Чому так?

– Так, дійсно. Вся справа у тому, що я дуже хвилююся. Коли я сиджу на трибунах, то просто місця собі не знаходжу. Я думаю, що мої переживання передаються навіть чоловіку. До того ж сам баскетбол я не люблю. Таким чином ми якось домовилися, що ігри я не буду дивитися, хіба що за якимись винятками. Так, на початку сезону я приходила на кілька матчів. Нещодавно ходила на гру проти «Миколаєва». Правда, саму гру не дивилася, у миколаєвців працює наш знайомий тренер (Гальвановскіс), поспілкувалася з ним і поїхала додому чекати СМСку від Іварса з рахунком, а тоді вже з тремтячими руками відкриваю повідомлення.

– Іварс: – У нас традиція, що я відразу після завершення післяматчевого зібрання відправляю повідомлення з рахунком, так відбувається завжди.

– Іварсе, ти єдиний з легіонерів, який повернувся до «Черкаських Мавп» через кілька сезонів після свого дебюту в команді. Причому свою сім’ю в Україну перевіз лише після другого контракту. Чому так?

– З Україною я знайомлюся уже втретє. Спочатку це було у вісімнадцятирічному віці, коли у складі юнацької збірної ми грали в Миколаєві. Потім у сезоні 2011-2012. І, нарешті, в цьому сезоні. Скажу, що з кожним разом враження від вашої країни кращі. Спочатку мені життя тут взагалі показалося сірим і нецікавим, можливо, все змінилося після того, як я пожив тут. Важко сказати, що зіграло ключову роль, але в мене вже кардинально інше уявлення про цю країну. У цьому сезоні ми прийняли рішення переїхати всією родиною і я радий цьому. Ми були готові до переїзду, приїхали на авто і зараз маємо невеличке хобі – вихідними подорожувати і вивчати Україну. Приміром, нещодавно були на кінній фермі під Рівним, каталися на конях.

– Лаура: – Я б не сказала, що прямо вивчати, здебільшого, ми їздимо в Київ і там проводимо свій вихідний. Я – ресторатор, це в мене у середині. І я частенько Іварса та Ральфа (син) воджу по різних ресторанах. Причому я і сама толком про них не знаю, дізнаюся переважно в журналах чи інтернеті, говорю про це Іварсу і ми їдемо. Він дуже любить смачно поїсти, а я подивитися, як все працює тут, в Україні. Скажу, що навіть за останні два роки рівень ресторації виріс і в Києві, і навіть у Черкасах, це приємно відзначати.

– Тобто ти заробляєш на життя створенням концепції ресторанів?

– Так, це те, що мені приносить заробіток. У мене немає системної роботи, я беру на себе сезонні проекти і реалізовую їх. Наступний великий проект намічений на кінець травня, коли у Латвію приїдуть гості та партнери зі Швеції. Взагалі останні кілька років так виходить, що Іварс грає у холодну пору року, а я працюю у теплу.

– Наскільки важким було рішення, щоб ваш син продовжив навчання у черкаській школі.

– Іварс: – Мені здається, що для самого Ральфа це було не дуже важко, а от для нас у певній мірі так. Ми знайшли йому російськомовну школу і все нібито зараз добре, він навіть відмінник.

– Ральф: Мені подобається навчатися тут, я навіть в олімпіаді з англійської мови брав участь. Тут хороші вчителі. А от займатися баскетболом мені не дуже подобається, думаю, з мене не вийде хороший гравець, та поки я й не хочу. Це вид спорту тата.

– До речі, яке місто може назвати рідним ваша сім’я зараз?

– Іварс: – Ми довгий час жили у Ризі, але цим літом прийняли рішення перебратися поближче до моря. Ми продали будинок і переїхали за 100 кілометрів від столиці до Балтійського моря. Зараз наш будинок знаходиться метрів 200 від моря. Я завжди хотів бути поближче до природи, там дике море і дуже мало людей, це підкупає.

– Я знаю, що Різдво ви святкували все ж у Черкасах. Які традиції святкування у вашій родині?

– Іварс: – Головна традиція – зібратися всій родині разом. Цього разу ми прийняли рішення, що залишимося у Черкасах і до нас приїхали мої батьки та батьки Лаури. Традиційно у ці дні ми відзначаємо два свята – це Різдво (25 грудня) та День народження Ральфа (27 грудня). А зважаючи на те, що ми в Україні, то святкували і 7-го січня.

– Лаура: – Традиції святкового столу у нас схожі на українські. Також має бути 12 страв. У мене немає якогось традиційного плану на меню. Я люблю експериментувати, єдине, що завжди незмінне – це відповідальність, з якою я підхожу до приготування святкової вечері. Останнім часом намагаємося робити невеликі порції, їжа має приносити естетичне та емоційне задоволення, переїдати навіть на свята - це зайве.

– Чоловік ресторатора має вміти готувати?

– Лаура: – Він вміє готувати. Але готує лише те, що знає, як точно приготувати і коли у нього є бажання. У нього просто неймовірно вдало виходить готувати кілька варіантів десерту. Часто гості навіть шоковані, що таке Іварс міг приготувати власноруч.

– Іварс: – Головне – це час. Інколи його хочеться витратити на щось інше. Приміром, на свою мрію. Пам’ятаю, у дитинстві я завжди мріяв про собаку, а батьки постійно заводили котів. Зараз у нас прекрасний лабрадор. Я багато часу проводжу з ним, уже п’ять років це наш сімейний друг.

– У цьому сезоні в українській Суперлізі дуже багато латвійців. З кимось підтримуєш стосунки?

– Так, ти правий, земляків багато (сміється), причому не лише гравців, а й тренерів. З гравцями я не спілкуюся, адже ми не грали разом, зараз в Україні відносно молоді латвійці. А от з тренерами підтримуємо стосунки. Приміром, Гальвановскіс, про якого згадувала дружина, взагалі тренер, який мене взяв у перший професійний клуб. Із сімнадцяти років я грав за «ASK-Buki», де він тренував. З цією командою ми тричі вигравали бронзу латвійської ліги. Фактично Гальванавскіс і знайшов мене. З Багатскісом ми працювали у збірній Латвії, а асистент «Дніпра-Азоту» (Гунтіс) допоміг мені вийти на пік форми після травми спини, яка два роки тому була у мене в Черкасах. Тому зараз в Україні вистачає латвійських товаришів.

– У Іварса Тімерманіса багато ворогів?

– Іварс: – Оппа… Питаннячко… Думаю, ні. Сподіваюся, їх взагалі немає. Хоча, хто знає, можливо, комусь і перейшов дорогу, а сам того і не відаю.

– Лаура: – Він дуже хороший, аби у нього були вороги.

– Іварсе, як ти ставишся до критики?

– Дивлячись від кого вона йде. Приміром, коментарі в інтернеті я намагаюся не читати, а якщо і читаю, то абстрагуюся від них. Нещодавно на клубному сайті я прочитав, що показав погану статистику, бо не можу відійти від новорічних свят. Ми з дружиною посміялися, справа в тому, що я вже чотири роки взагалі алкоголь не вживаю, а на новий рік п’ємо дитяче шампанське. Щодо критики, то, напевне, вона має бути, можливо, вона стимулює, але якщо критика має під собою підґрунтя. Я не можу звикнути до того, що коли людина зіграє один матч добре – вона король, а інший не дуже – значить гульвіса і любитель клубів, це вже, як штамп.

– Критики вистачало у цьому сезоні по відношенню до командної гри. Останнім же часом команда показує добротний баскетбол. Які, на твій погляд, шанси на вихід у плей-офф?

– Ми почали доволі непогано, але потім виявилося, що щось не працює і ми зламалися морально. Зараз же реально інша історія, зараз у нас є взаєморозуміння, є командний дух і є колектив! Пригадай лише перемогу над «Будівельником», ніхто й подумати не міг, що ми зможемо його обіграти на виїзді. А упевненість прийшла під час матчу, насправді, там грають такі ж самі люди, головне – віра у власні сили і поняття команди.

– Попереду важливі кубкові матчі проти «Донецька». Прохід цієї стадії автоматично дарує вихід у фінал чотирьох. Яке твоє бачення чвертьфіналу?

– Нам під силу обіграти «Донецьк». Для цього потрібно небагато: вірити у свої сили та показати свій кращий баскетбол. Те, що зараз ми – одне ціле і сильна команда, вже відчули всі.
 

Источник: mavpabasket.com