Андрей Малыш: "Получаю удовольствие от баскетбола"

Ім’я Андрія Малиша, в першу чергу, у вітчизняного вболівальника асоціюється з київським «Будівельником». Адже він не один рік був капітаном столичного клубу, вигравав з ним «золото» вітчизняної першості та Кубок Суперліги. Встиг Андрій пограти також в Донецьку, Сумах та Черкасах. Наразі баскетбольний шлях привів Малиша до Запоріжжя, де важкий форвард отримав чималий кредит довіри від Кирила Большакова. Прес-служба клубу вирішила поспілкуватися з Андрієм та дізнатися про найцікавіші моменти його біографії, а також поговорити про поточні справи «феросплавників».

- Андрію, серед нинішнього складу «ФЕРРО-ЗНТУ» ти єдиний, хто пізнав смак перемоги в Суперлізі. Запорізька ж команда в останні роки завжди зупинялася за крок до фіналу. На твою думку, чого бракувало «біло-зеленим» усі ці сезони, аби потрапити хоча б до вирішальної серії?

- Для мене це непросте питання, адже в той час я виступав за інші команди. На мою думку, найближчим до фіналу «ФЕРРО-ЗНТУ» був позаминулого року, коли поступився у плей-офф БК «Донецьк». А чого не вистачило – важко судити, для цього потрібно було знаходитись усередині колективу.

 - Які спогади про чемпіонський сезон?

 - Того року ми фінішували другими у регулярному чемпіонаті, а донецькі «тигри», котрих ми перемогли у фіналі, – першими. Та треба віддати належне тодішньому керманичу «гладіаторів» Хосепу Беррокалю. Його чимало критикували під час роботи в «Будівельнику», багатьом не подобалося те, що він робить. Але іспанцеві не забракло мужності відстояти свою позицію. І за це вдача йому посміхнулася. А за великим рахунком, ми перемогли не завдяки, а всупереч обставинам.

 - Через два роки ти опинився вже по іншу сторону барикади. Як вважаєш, чому зірковий склад «тигрів» минулого сезону провалився на усіх фронтах?

 - По-перше, як неодноразово показувала практика, чималий бюджет та зіркові виконавці ще не гарантують досягнення потрібного результату. Навіть у більшості випадків ці клуби не досягають успіху. Все одно має бути якийсь колективний дух, кістяк команди. По-друге, мав місце справжній хаос на тренерській лаві, який ніколи не призводить до позитивного результату.

 - Цього сезону ти вже встиг зіграти проти оновленого БК «Донецьк». Будь ласка, порівняй нинішній склад цієї команди з тим, за який виступав ти.

 - Відчувається, що наразі кращий мікроклімат у команді. Цей склад більш згуртований. Звісно, це не найголовніший фактор успіху, але й далеко не останній.

 - Як вважаєш, що стало головним фактором поразки «ФЕРРО-ЗНТУ» від «тигрів»?

 - Якби в нас було таке ж емоціональне піднесення, з яким ми починаємо домашні матчі, та вдалося створити 5-10-очковий гандикап, все б склалося по-іншому. Так, ми набрали свої бали у першій половині, але й пропустили багато.

 - Майже весь минулий місяць ти грав через силу, адже зазнав травми спини. Та в останніх декількох матчах показав себе досить добре. Чи можна сказати, що всі негаразди зі здоров’ям вже позаду?

 - Майже все позаду. Деякі наслідки тієї травми ще нагадують про себе. Але на тренуванні чи перед грою після розтирок та розминки я вже не відчуваю дискомфорту. Тож, готовий десь відсотків на 95. З болями у спині справді нелегко грати. Якщо пошкоджені гомілковостопний суглоб або рука, ще можна якось прилаштуватися. А зі спиною це не проходить – ти вже не можеш виконувати ігрові дії на звичному рівні.

 - Після твого підписання доводилося чути, що Андрій Малиш не зовсім підходить під швидкий стиль «ФЕРРО-ЗНТУ». Що можеш відповісти критикам та наскільки вже адаптувався у системі Кирила Большакова?

 - Я не відстежую баскетбольні форуми та коментарі. Можу сказати, що наразі я отримую задоволення від матчів, тренувань, від баскетболу взагалі. Хоча тренерська концепція й змушує нас дотримуватися певних ігрових рамок, водночас кожен має право імпровізувати на майданчику. Звісно, на свій страх та ризик (посміхається).

 - Влитися в новий колектив тобі було досить легко, адже цього літа склад запорізької команди оновився на 70 відсотків. До того ж, ти чудово знайомий з Артемом Буцьким, з котрим разом захищали кольори «Сумихімпрому»…

 - Так, з Артемом встигли пограти разом. Та й інші старожили прийняли мене добре. Всі хлопці доброзичливі, та й я начебто не виділяюся важким характером. З тим же Олександром Рибалко чимало пограли один проти одного, перед матчами інколи спілкувалися. Стосовно Якова Змітровича та Миколи Вільховецького – те ж саме можу сказати. Взагалі створенню гарного мікроклімату в команді приділяється чимало уваги. Кирило Вадимович – хороший психолог. Якщо він бачить, що назріває між кимось конфлікт, йому вчасно вдається його пом’якшувати.

 - Більшу частину своєї кар’єри ти провів у командах з великих міст – Києва та Донецька, за винятком кількох сезонів у Сумах та Черкасах. Наразі ти – у Запоріжжі. Що можеш сказати про наше місто?

 - Мені подобається Запоріжжя, я комфортно себе тут почуваю. Немає таких величезних пробок, як у Києві. В столиці дістатися до тренування було дуже складно та займало чимало часу. Також подобається центральна частина. Я так розумію, що при заснуванні заводів тодішнє керівництво піклувалося питанням озеленення міста. Багато високих дерев, влітку майже все навколо зелене.

 - Сюди переїздив один чи з сім’єю?

 - Один. Та без підтримки родини не залишаюся. На щастя, сучасні засоби зв’язку дозволяють багато спілкуватися.

- Ти – справжній «бігмен», котрий виділяється на майданчику не лише зростом, але й статурою. Що це: гени чи результат клопіткої праці в тренажерному залі?

 - Важко відповісти. Звісно, гени також зіграли не останню роль – мій батько авжеж немаленький. Втім, ще шкільних років ми з хлопцями після занять займалися на брусах, виконували вправи з гантелями. Навіть не пам’ятаю, з чого все почалося. Але звичка залишилася, і влітку я займаюся на брусах ледь не кожного дня. Мені до вподоби вправи на свіжому повітрі. Під час сезону, звісно, особливо часу для цього немає.

 - Твої батьки також були спортсменами? Розповіси про них.

 - Батько був спортсменом років до дев’ятнадцяти. Він займався легкою атлетикою, мав непогані природні дані. Але згодом пошкодив меніск. В наші часи такого роду травми лікуються доволі швидко, відновлення відбувається протягом місяця. А тоді, на початку сімдесятих, артроскопії не було. Тому після відновлення про спортивну кар’єру батькові довелося забути. Наразі ж і він, і мати на пенсії. Раніше тато працював начальником проектного бюро в інституті УкрНДІспиртбіопрод, а мати в тому ж закладі – бухгалтером (вони були знайомі зі школи).

 - Ти сам з Троєщини… Доводилося багато чути про цей район. Розкажи про своє дитинство.

 - Так, народився я в Києві, але батьки мої родом з Донецька. Мати навчалася там, а батько здобував вищу освіту в столиці. Через декілька років мама переїхала до нього в Київ. На той час уже народилася моя старша сестра. Спершу ми жили на Печерську, а у 1985-му переїхали на Троєщину. Що ж стосується самого району, то чутки про нього дещо перебільшені. 90-х років там відбувалося те ж саме, що й на всій території України. Але у народний фольклор увійшла саме Троєщина.

 - Отож, твоє дитинство не можна назвати тяжким?

 - Та ні. Звісно, не був пай-хлопчиком, але й на вулиці не зростав. З шести років почав займатися плаванням, після школи постійно відвідував тренування. Аж до 13-річного віку, коли почав займатися баскетболом.

 - Не запізно?

 - Так, досі відгукується (посміхається). Багато хто каже, що не вистачає якихось базових навичок та ще багато чого.

 - А як відбулося твоє знайомство з баскетболом?

 - Плавання почало з часом набридати, було нудно постійно знаходитися у воді та плавати від одного бортика до іншого. Помітив за собою, що пропадає інтерес до цього виду спорту. А саме в той часу по телебаченню показували матчі НБА. Сподобалося, до того ж я мав хороші фізичні дані для цього виду спорту. Почав питати батька, чи знає він, де в місті знаходяться баскетбольні секції. Він привів мене до однієї зі спортивних шкіл. Називалась вона «Авангард», а знаходилася неподалік від телевежі. З того моменту й почав займатися баскетболом.

 - До речі, про НБА. Доводилося чути, що коли ти їздив то США разом із БК «Київ», тобі вдалося пограти проти Пола Пірса. Розкажи про це.

 - Це сталося 2001 року. Я тільки-но перейшов до БК «Київ», а «вовки» ледь не кожного літа їздили до баскетбольних таборів у США. На одному з турнірів у Лос-Анджелесі й був присутнім Пол Пірс. Так, мені вдалося проти нього пограти. Враження – незабутні! Утримати його просто нереально, закидає м’яч у кошик навіть через руки.

 - У дитячій секції «Авангарду» ти грав з Олександром Нерушем. Чи можеш назвати його своїм близьким другом? Взагалі, з ким із гравців чи тренерів Суперліги підтримуєш тісні відносини?

 - Так, починаючи з тринадцятирічного віку ми грали разом з Олександром. Тож, один одного знаємо більшу частину життя. А взагалі, я підтримую зв'язок із багатьма гравцями Суперліги. Ми телефонуємо один одному, спілкуємося. Я – неконфліктна людина, і в усіх командах, де грав, товаришував з багатьма баскетболістами. Якщо ж конкретно, то, наприклад, з Андрієм Агафоновим і досі спілкуюсь.

 - За виступами «Будівельника» в цьому сезоні стежиш? Чи не жалкуєш, що не вдалося самому пограти в Євролізі?

 - Слідкую, але не сумую за тим, що зараз не в столичній команді. Юнацький максималізм потроху проходить. Я адекватно оцінюю свій вік та рівень гри. Коли був молодший, бажання пограти на міжнародному рівні було. Та наразі розумію, що навряд отримував би достатньо ігрового часу.

 - Твоя нинішня команди наразі проводить триматчеву домашню серію. Яке завдання стоїть на ці матчі?

 - Для нас неважливо, скільки поспіль домашніх матчів ми граємо. На кожну гру в рідних стінах є лише одне завдання – перемогти.

Источник: bcferro.com.ua