Алексей Чигринов "Отец хотел, что бы я занимался футболом"

Спортивних династій в українському світі не так і багато. Одна з найяскравіших – баскетбольна – з ім’ям Чигринов.
Її уособлює відомий гравець, а нині тренер Ігор Чигринов (чемпіон СРСР та України з баскетболу) та його син Олексій. З цього сезону Олексій Чигринов має безпосередню прив’язку до Черкащини і справа навіть не в його дружині Марині, яка народилася в нашому регіоні, а в тому, що влітку атакуючий захисник підписав угоду з «Черкаськими Мавпами». Цікаво, що і його батько (чемпіон СРСР та України) працював в структурі «Черкаських Мавп», коли у 2007-му був наставником дублюючого складу.

Сам же Олексій приїхав у Черкаси як своєрідний джокер. Учансик кількох молодіжних чемпіонатів Європи дещо «притуманив» власний талант трьома неоднозначними сезонами у «Дніпро-Азоті», де молодий баскетболіст переважно виконував ролі другого плану. У Черкасах його цінують і він отримував чимало ігрового часу за «правління» відразу трьох головних тренерів. У середньому за гру у Суперлізі цього сезону Чигринов проводить на майданчику майже 20 хвилин, за які здобуває 6 очок. Задля того, аби дізнатися про баскетболіста більше, ніж цифри, ми зустрілися з Олексієм та його дружиною Мариною.

–Олексію, розкажи, як ти опинився у баскетболі?
–Для мене все починалося з гри на вулиці, потім – спортивна школа. Я народився у баскетбольній родині, але батько хотів, щоб я займався футболом, навіть купив мені м’яча и записав у секцію. Та я, спробувавши себе у баскетболі і більше не зміг без нього.

–Твій батько – баскетбольний тренер. У цьому контексті для тебе він порадник чи критик?
–По-різному: буває, що критикує, а буває, що і радить. Звичайно, батько, як і уся родина, слідкує за моїми іграми і після гри по телефону коментує мої дії. Але коли ми усі вдома, то намагаємося говорити на далекі вид баскетболу теми.
Марина: Я знаю, що Льоша дуже переживає власні матчі. Тому рідним здебільшого телефонує сам, аби ті не потрапили під гарячу руку. Причому він прекрасно знає, що за матчами дома постійно слідкують через інтернет. Доречі, нещодавно чомусь не було трансляції із Запоріжжя і я слідкувала лише за текстовим он-лайном з сайту. Просто неймовірно переживала, яж не бачу картинку. Тому серце колотило, коли він полишав гру. У мене відразу питання: Чому?. Можливо його «посадили», бо погано зіграв? А, може, не приведи Господь травма?..

–Олексію, чи плануєш після завершення кар’єри гравця продовжити тренерську династію вашої родини?
–Скажу чесно, що думав про це. Вважаю, що я зміг би стати тренером.

–Яки твої амбіції як гравця?
–На цей момент в моїх планах тільки «Черкаські Мавпи» і моє бажання дати ще більше користі цьому клубу. Взагалі, я живу одним днем: не планую і не мрію, щодня намагаюся рости як баскетболіст і як людина.

–Розкажи про свій ігровий день та вихідний. Як вони проходять, чи маєш свої секрети?
–День гри надзвичайно важливий для мене, тому до нього починаю готуватись ще з вечора у тренувальній залі. Маю одне правило: перед грою ніколи не стрижусь і не голюсь. У вихідний день правило одне: намагаюсь максимально відіспатись і провести день з Мариною.

–А як ти себе мотивуєш перед грою?
–Мені не потрібно спеціально налаштовуватися на гру, адже як тільки я виходжу на паркет, то відразу приходить і натхнення, і мотивація, і необхідний настрій.

–У який ситуації ти відчуваєш себе більш комфортно й впевнено: коли треба взяти відповідальність на себе і діяти чи коли просто виконуєш вказівки тренера?
–У будь-якому випадку гравець має робити те, що скаже тренер. Але, якщо прийде ситуація, яка потребує дій, то скажу, що не боюсь брати на себе відповідальність і бути лідером.

–Назви свої сильні та слабкі сторони як баскетболіста.
–Звичайно, я розумію, що маю і недоліки і сильні сторони. Слабкою стороною вважаю невпевненість у деяких діях, можливо, з причини недостатнього ігрового досвіду. Сильною стороною вважаю бачення гри, те, як я читаю ситуацію на майданчику.

–Оціни свій особистий старт сезону?
–По-перше, я вдячний усім тренерам, які зі мною працювали у Черкасах: Володимиру Холопову, Миколі Неухацькому та Максиму Міхельсону. Вони мені довіряють, дають ігровий час та навчають. Не знаю, заслуговую я на це чи ні, але вони в мене вірять. Я завжди намагаюся віддячити за це на паркеті. У цьому сезоні я намагаюсь бути максимально командним гравцем і ставити інтереси команди над своїми.

–А серед черкаської молоді кого можеш виділити для себе?
–Свята Михайлюка. Це ім’я знає вся Україна. Дійсно, надзвичайно талановитий хлопець. Мабуть, це йому дано Богом: пластика, дриблінг, фізичні дані. Він має тренуватись, грати і не зупинятись. Адже у його віці важливо не застрягти на певному етапі розвитку.

–Хто був твоїм баскетбольним кумиром у дитинстві, а хто надихає тебе зараз?
–У дитинстві любив дивитися на гру та рухи Кобе Брайанта. Коли ж подорослішав і почав звертати увагу на деталі, то зрозумів, що найбільше мені імпонує Джейсон Кід. Зараз мене надихає гра Кріса Пола.

–За яку команду вболіваєш, окрім «Черкаських Мавп», звичайно?
–На першому місці – «Черкаські Мавпи»! Але слідкую і за іграми НБА, особливо цікаво дивитись на «Індіану Пейсерс».

–Вважаєш, що емоції на паркеті необхідні чи вони заважають грі?
–Впевнений, що на паркеті треба «жити» за формулою: холодна голова і гаряче серце. Звичайно, емоції дуже важливі. Командний дух, \"жива\" лава запасних – це те, що завжди підтримує. Але емоції необхідно контролювати, вони не повинні бути основою гри.

–Чи дотримуєшся спеціального плану харчування?
–Дуже люблю українські страви. Це і є мій план харчування (сміється). Перед грою їм пасту за спеціальним рецептом, яку готує моя дружина, це обов’язково.

–Розкажи про своє коло друзів, чи пов’язані вони з баскетболом?
–Так, майже усі мої друзі так чи інакше пов’язані з баскетболом або спортом взагалі. Юра Лахманчук був свідком у нас на весіллі, також товаришую с Костею Глазиріним та Ванею Беліцьким.

–Як тобі жити та грати у Черкасах?
–Черкаси відвідував і раніше, коли приїжджали на ігри у період УБЛ. А зараз вже облаштувався, знайшов все, що мені необхідно. Загалом місто дуже красиве й затишне, відчуваєш себе як вдома. Це, мабуть, ще й тому, що моя дружина родом із Черкащини (місто Кам’янка). Тут їй спокійніше, бо ближче до рідних. А якщо їй спокійніше – значить і мені.

–Марино, а де ви з Олексієм познайомились?
–Це трапилось у спортзалі Київського спортивного ліцею. Я там навчалась, а Льоша приїхав на гру. Він мене побачив, але подзвонив тільки через 6 місяців, бо не знав номеру. До речі, тоді я також займалась баскетболом і також грала на позиції розігруючого!

–Тоді тобі не довелось довго звикати до баскетбольного способу життя?
–Я навчилась жити у баскетбольному ритмі, дивлюсь усі ігри і дуже переживаю щоразу. Навчилась співіснувати з Льошею після гри, залежно від результату команди. Якшо програють, то не чіпаю його, доки перший не заговорить, натомість, приготую його улюблені страви. Є один рецепт, якого мене навчила його мама.

Олексій та його пес Далас
–Олексій: – Так, я пам’ятаю, як тоді шукав номер Марини через усіх знайомих. Але допомогла з цим моя сестра. Звичайно, на той час ми були геть дітьми: у мене 1-й курс університету, Марина ще навчалась у школі. Але така перша романтична закоханість переросла у серйозні стосунки. Зараз Марина – мій головний уболівальник і підтримка.

–Ми знаємо, що Льоша багато часу проводить не тільки з тобою, Марино, а й з домашніми улюбленцями, розкажіть про них.
–Так, ми маємо пса породи золотистий ретривер, нам його подарували на весілля. Та після весілля ми деякий час жили разом із батьками та сестрою у Дніпропетровську. За цей час моя родина встигла дуже прив’язатися до нашого улюбленця. Тому, коли ми з Мариною вирушили до Черкас, не змогли забрати його з собою. Але він приїжджає до нас у гості регулярно. Ще у нас тимчасово живе кошеня, це мій подарунок для тещі. Скоро він переїде до своєї хазяйки.

Источник: mavpabasket.com