Яков Змитрович: "Когда играл в Высшей лиге, приходилось еще и работать в магазине"

Воспитанник запорожского баскетбола и старожил "Ферро-ЗНТУ" Яков Змитрович (в команде уже 10 лет), дал большое интервью сайту своего клуба:

- Якове, десять років у одному колективі - чимале досягнення у будь-якому виді діяльності, не лише в спорті. Скажи, чи міг ти уявити на початку своєї ігрової кар’єри, що присвятиш такий тривалий час виступам за «ФЕРРО-ЗНТУ»?
- Не знаю. В дитинстві я б навряд чи міг уявити, що моє життя взагалі буде пов’язане з баскетболом. Але все сталося саме собою, і наразі я вже не можу уявити себе осторонь команди (посміхається).

- Пам’ятаєш, як примкнув до лав запорізької клубу?
- Усе починалося з команди «ФЕРРО-2», яка на початку століття грала в першій лізі. Після того, як головна команда клубу не змогла пробитися у Суперлігу, природно, й фінансування суттєво скоротилося. За цих умов керівництву «ФЕРРО» довелося розраховувати на місцевих вихованців. Разом зі мною тоді до «основи» були залучені Станіслав Овдєєнко, Михайло Юр’єв, Ігор Захаров та ще декілька резервістів. Колектив у нас був хороший, але, на жаль, на провідні місця у вищій лізі ми не зазіхали.

- Так, «біло-зелені» тоді переживали не найкращі часи…
- Зараз, озираючись на минуле, мушу визнати, що я дещо ризикував. Клуб мав проблеми з фінансуванням, кожного сезону нам обіцяли, що надалі буде краще. Проте ліпших часів довелося чекати приблизно років п’ять. Звичайно, навіть скрутних часів ми отримували зарплатню, та цих грошей вистачало, як каже наш президент, лише на проїзд.

- До речі, як ти переживав ту кризу? Не замислювався над тим, щоб відкрити свій невеличкий бізнес?
- Про бізнес не думав, але підробляти доводилося. Протягом останніх двох років, коли ми грали у вищій лізі, я працював у магазині будівельних матеріалів, яким завідувала моя мати. Розпорядок дня був напружений: зранку – на тренування, після нього – на роботу. А ввечері – ще одне тренування. Зароблених грошей, в принципі, вистачало на власне утримання. Адже тоді я був неодружений. А зараз навіть не знаю, чи витримав би такий насичений розпорядок дня.


- А взагалі, чи міг би ти уявити власне життя без баскетболу? Якби тоді, юнаком, не відважився підписати контракт?
- Чесно кажучи, ні. Складно уявити, чим би я займався, якби не баскетбол. Я вважаю, що мені поталанило у житті: з дитинства живу у Запоріжжі, потрапив до лав «ФЕРРО-ЗНТУ», за який виступаю в Суперлізі. Молоді гравці, що нині грають у дочірній команді, наразі лише мріють про це. Тож, мені пощастило, за що хочеться подякувати Валерію Альбертовичу Елькінсону. З тих, з ким ми починали, наразі залишаються в баскетболі лише я та Станіслав Овдєєнко. Всі інші вже давно залишили великий спорт.

- До речі, протягом майже усієї кар’єри ти грав поряд зі Станіславом Овдєєнко. Чи можеш ти назвати його одним із найближчих друзів?
- Безперечно! І не одним з кращих, а найкращим! Стас – мій кум, хрещений батько моєї доньки Каті. Таку людину, як він, ще пошукати треба. Стас завжди допоможе у скрутну хвилину. Якби всі люди були такими, ми б жили в ідеальному світі.

- Повернемося до спогадів. Як відбулося твоє, так би мовити, знайомство з грою?
- Це все завдяки моєму батькові. Він – кандидат у майстри спорту з академічної греблі. І взимку, коли не було умов для тренувань на воді, він з друзями частенько грали у баскетбол. Десь з десятилітнього віку і я почав з ними бігати. Звичайно, було складно грати проти дорослих чоловіків. Я, хоча й виділявся зростом серед однолітків, але був дуже худий. Тим не менш, це не завадило мені вже через три роки грати в чемпіонаті міста. А десь у дев’ятому-десятому класі мене помітив Володимир Кирилович Рева і запросив до резервного складу «ФЕРРО». Саме він дав мені перепустку у великий баскетбол. Я чимало пограв за другу команду, а згодом, під керівництвом Олександра Давидовича Широбокова, - в головній.

- Пам’ятаєш свій перший матч за неї?
- Це була домашня гра на паркеті Палацу спорту «Юність». Я вийшов за дві хвилини до завершення поєдинку і встиг записати до свого активу чотири очки. А після матчу я навіть отримав преміальні від президента клубу. Було дуже приємно.

- Який твій найяскравіший спогад, пов'язаний із «ФЕРРО-ЗНТУ»?
- Перший матч у Суперлізі, 3 жовтня 2009 року. Ми грали проти БК «ОДЕСА», і я набрав 16 очок. Таким чином, довів самому собі, що можу грати на високому рівні. Тоді очікував, що буду отримувати чималу порцію ігрового часу, але невдовзі до нас приєднався американський легіонер Вінсент Хантер. Відтоді за першу команду я виступав зрідка, переважно – за дублюючий склад.

- У нинішньому складі команди ти – єдиний абориген. Мабуть, тому і ставлення до тебе з боку запорізьких уболівальників особливе.
- Так, коли виходиш на майданчик, навіть наприкінці зустрічі, завжди приємно відчувати теплу підтримку земляків, тих людей, котрі бачили мої виступи ще у вищій лізі та знають, на що я спроможний.

- Проте, ти маєш і персональних прихильників. Розповіси про них.
- Це, насамперед, моя дружина Оля. Вона – приватний підприємець, власниця магазину. Разом виховуємо двох доньок – Кіру та Катю. Старшій чотири з половиною роки, а молодшій нещодавно виповнилося три.

- Останні кілька років ти лише епізодично з’являєшся на паркеті. Скажи відверто, чи не замислювався над тим, аби спробувати власні сили в іншій команді?
- Я вже стільки років тут, що важко уявити себе в іншому колективі. От коли, так би мовити, вичерпаю себе, тоді треба буде замислюватися про переїзд. Хоча, поклавши руку на серце, цього року були схожі думки. Навіть збирався їхати на оглядини до одного з клубів вищої ліги, але через сімейні обставини залишився в Запоріжжі. Та й не можна сказати, що мав багато запрошень, адже моя статистика нині дуже скромна.

- Добре. Відійдемо трохи від теми ювілею та перейдемо до поточних подій. Цього року «ФЕРРО-ЗНТУ» відчайдушно бореться за найвищі сходинки у регулярній першості…
- Для нашого наставника не існує інших місць, окрім першого, він каже про це кожного року. Втім, нинішнього сезону ми виглядаємо насправді потужно. На мою думку, з часів виграшу Кубка Суперліги «ФЕРРО-ЗНТУ» не демонстрував настільки змістовної гри. Дай Боже, щоб усе вийшло і ми посіли гідне місце у чемпіонаті. Адже така армія прихильників, яка відвідує наші домашні ігри, заслуговує на перемоги улюбленої команди. Щоправда, цей календарний рік ми розпочали не дуже вдало. Напевно, на те він і тринадцятий (посміхається).

- До речі, а як почався рік Змії власне для тебе? Як святкував?
- Відзначав удома, у тихому сімейному колі, поруч із дорогими людьми. А рік почався доволі цікаво. Вперше за довгий час випало цілих чотири вихідних, і я скористався ними, аби вперше стати на сноуборд. Ніколи не думав, що це подарує мені настільки яскраві відчуття. Спочатку, звісно, кілька разів впав (посміхається). Але навчитися, виявляється, не так уже й важко.

- І на завершення, знову питання в контексті ювілею. На протязі цих десяти років ти встиг пограти у складі запорізької команди з багатьма баскетболістами. Чи можеш скласти з них символічну п’ятірку?
- Олександр Рибалко, Станіслав Овдєєнко, Чарльз Томас, Вінсент Хантер ну і, звісно ж, я!

Улюблений колір – зелений.

Улюблені фільми – «Теорія змови», «Законослухняний громадянин».

Улюблений актор – Брюс Вілліс.

Улюблена страва – котлети.

Улюблений напій – кола.

Улюблена країна – США.

Улюблене місто – Венеція.