Кирилл Большаков: "Мне не хватает золота и серебра Суперлиги"

З досьє. Кирило Вадимович БОЛЬШАКОВ народився 7 серпня 1962 року в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський держуніверситет і Кіровоградський педагогічний інститут. Виступав за команди майстрів ЗКЛ (Дніпропетровськ), СКА (Київ), ШВСМ (Київ), «Динамо» (Дніпропетровськ). Входив до складу молодіжної збірної СРСР. У 1994 - 1996 роках захищав кольори «ФЕРРО» (Запоріжжя). Майстер спорту. Тренував «Динамо» (Дніпропетровськ), «ФЕРРО-Яблуко» (2001, 2002 рр.), «Азовмаш-2» (Маріуполь), чоловічу і жіночу команди БК «Дніпро» (Дніпропетровськ). З 2008 року працює з «ФЕРРО-ЗНТУ». Двічі приводив команду до бронзових медалей чемпіонату Суперліги, завоюванню Кубка Суперліги в 2010 році.

- Кирило Вадимовичу, як Ви розцінюєте 50-річний рубіж?

- Хто б міг подумати, здається, ще недавно сам грав у баскетбол… Намагаюсь осмислити прожите і приходжу до висновку, що всі мої досягнення відбулися завдяки власній праці. Та не можу сьогодні не висловити слова вдячності на адресу батьків за гідне виховання, за все, що вони зробили для мене. За фахом вони – металурги. Мати працювала доцентом на кафедрі графіки Дніпропетровської металургійної академії й зовсім недавно вийшла на пенсію, а батько відразу після закінчення вузу пов’язав своє життя з інститутом чорної металургії Національної академії наук України, де пройшов шлях від молодшого наукового співпрацівника до директора цього закладу.

- З одного з випусків видання «Ювіляри України» я прочитав, що Вадим Іванович Большаков – член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки… Мабуть, Ваші батьки бачили в єдиному синові майбутнього науковця?

- Навіть скандали з цього приводу виникали. «Що таке баскетбол? Нісенітниця! Наука – це серйозна справа» - постійно доводилося чути. Між іншим, я закінчив механіко-математичний факультет Дніпропетровського державного університету, маю диплом інженера-механіка. Тож батьки вважали, що шлях у науку мені відкрито. Але баскетбол узяв гору.

- На той час Ви який стаж мали в улюбленій грі?

- Семирічним хлопчиною мене привів у дніпропетровську ДЮСШ № 5 до чудового дитячого тренера Жанни Петрівни Морозової брат моєї матусі Георгій Богомаз. Свого часу він грав під керівництвом Миколи Івановича Говорунова, який згодом очолив ДЮСШ №5. І коли Микола Іванович завітав на перше моє тренування під орудою Жанни Петрівни, вимовив: «Це той самий Большаков, який трирічним малюком сидів у мене на руках». Між іншим, у Морозової розпочинав свій шлях до визнання Андрій Шаптала, на рік дорослішими за нас були Сашко Шевченко, Олег Крижанівський, Сергій Терентьєв, та ще й чимало гравців, які залишили слід у вітчизняному баскетболі. Пізніше, коли утворювався спеціалізований клас, нам поталанило, що його прийняв Юхим Борисович Тасліцький. На перший план виходив не природний талант, а навченість під керівництвом цього фахівця. Тож не дивно, що серед його вихованців були Анатолій Ковтун, Олег Крайнюк, Андрій Подковиров…

- Назвіть, будь ласка, найяскравіші епізоди Вашої ігрової кар’єри.

- Це виступи у складі молодіжної збірної України у Спартакіадах, першостях Радянського Союзу. Ми тоді практично незмінно посідали перші місця.

- Скільки медалей Ви тоді зібрали?

- Якщо їх зважити, п’ять – шість кілограмів буде.

- Під час перебування у київській армійській команді щось вигравали?

- Тих років у столичних клубах збиралися елітні гравці, тож новачку важко було навіть пробитися до основного складу. Хоча, це виявилося під силу тим же Шапталі та Подковирову. Мабуть, вони талановитіші. Я ж почувався лідером у дніпропетровських командах ЗКЛ, «Динамо», запорізькому «ФЕРРО».

- А в тренерській кар’єрі які роки вважаєте «зірковими»?

- Перш за все, це «золото» «Дніпра» п’ятирічної давнини, Кубок Суперліги-2010 з «ФЕРРО-ЗНТУ», два бронзові сезони із запорізьким клубом. Були й важкі десять років роботи з юнацькими командами, яка допомогла мені пізнати глибину баскетболу – як організувати, навчити, створити… Багато чого довелося пройти, і на сьогодні я знаю цю систему. Та команда юнаків 1986 року народження, яку ми з дружиною тренували, була досить помітною в Україні.

- Де Ви познайомилися зі своєю супутницею життя?

- На навчально-тренувальних зборах ще в школярському віці. Та й жили ми з Вікторією неподалік.

- І скільки ж ця дружба до весілля тривала?

- Років десять.

- Тоді Ваш шлюб треба до Книги рекордів Гіннесса занести.

- Заносіть (сміється).

- Чи змінилося ставлення до баскетболу з боку Ваших батьків, коли з’явилися перші успіхи на тренерській стезі?

- Коли мені надійшла пропозиція очолити жіночий «Дніпро», я попросив керівництво клубу, щоб моїм консультантом був заслужений тренер СРСР Ісак Юхимович Майзлін. Кілька років ми працювали разом, тож він добре знав і моїх батьків. І якось у розмові з батьком Ісак Юхимович сказав: «Ви не ображайтесь, Вадиме Івановичу, але академіків у нашій країні багато, а гарних тренерів – раз, два та й усі».

- Продовжуючи генну лінію, роблю висновок: те, що не вдалося Вашим батькам, схоже, вдалося Вам. Маю на увазі причетність до баскетболу Вашого сина Єгора.

- Ось тут ніхто нікого не направляв і не змушував. Хлопець народився в тренерській родині. Якщо не було з ким залишити його вдома, доводилося брати з собою на тренування. Тож з м’ячем Єгор познайомився змалку. Можливо, таланту не вистачало, що стати помітним гравцем, але школу він пройшов корисну.

- Ви помітили в синові тренерський хист?

- Це не моя парафія, а президента нашого клубу. Коли ж Єгор попрацював певний час із дублюючим складом «ФЕРРО-ЗНТУ», і я побачив підсумок, був приємно здивований. Про роботу тренера завжди промовляє результат. Команда практично перестала програвати, навпаки – здобувала переконливі перемоги, тож знаходилася на правильному шляху.

- Отже, сина Ви виростили. А чи посадили дерево і збудували дім, як того вимагає знаменита притча про справжніх чоловіків?

- Я – дачник зі стажем. І як тільки-но випадає вільний час, із задоволенням відвідую куточок під Новомосковськом, де в батьків є невеличка будівля, зведена 25 років тому. Поруч – дві колись занедбані ділянки загальною площею 12 соток, які доводиться обробляти. Люблю я цю справу. Тож вмію і дерево посадити, і газон засіяти. Щодо будівництва, начебто знаю, як і що робити, але не все виходить.

- Повернемось до баскетболу. Мікроклімат будь-якого спортивного колективу багато в чому залежить від вміння тренера знаходити спільну мову як з колегами, так і підлеглими. Ви часом не конфліктна людина?

- Принциповіпитання треба відстоювати, доводити. І це можна робити, уникаючи конфліктів, шляхом переконання. Мені поталанило в тому, що мої колеги – люди розумні, гнучкі й завжди готові знайти компромісне рішення. Щодо гравців, якщо вони все роблять для свого вдосконалення, ми завжди знайдемо спільну мову. Якщо ж гравець цього не прагне, швидко з ним розлучаємось.

- Чи завжди Вам таланило на колег-однодумців?

- У Дніпропетровську такими людьми були вже згадувані мною Юхим Борисович Тасліцький та Ісак Юхимович Майзлін. Багато чому я навчився в нинішнього керівництва БК «Дніпро». У Маріуполі плідно співпрацював із генеральним менеджером БК «Азовмаш» Сергієм Валентиновичем Мельниковим. Ну, а наші взаємодії з президентом БК «ФЕРРО-ЗНТУ» я взагалі вважаю ідеальними.

- Хто з Ваших вихованців може досягти зіркового рівня?

- Не міг не стати помітною фігурою в баскетбольному світі Кирило Фесенко. Насамперед, завдяки своєму природному потенціалу, гнучкості, швидкості мислення. Не буду казати, що я його відкрив, але не менше десяти років ми з ним працювали в Дніпропетровську та Маріуполі. Хоча, хотілося б, щоб Кирило ще додав і став класним гравцем на високому рівні, в тому числі й у NBA. У Маріуполі в мене тренувався ще один нинішній гравець національної збірної Дмитро Забірченко. Приємно мені працювати і з тими хлопцями, котрі нині захищають кольори «ФЕРРО-ЗНТУ». Приміром, капітан команди Олександр Рибалко за ставленням до спорту і баскетболу зокрема, до себе, до тренувань близький до розуміння взірець. Він не є найяскравішим, найбільш стрибучим гравцем «ФЕРРО-ЗНТУ». Але саме Сашко є найнадійнішим, найбільш організованим, найвідданішим. Вважаю, що ці компоненти іноді важливіші за талант.

- Яким чином Вам вдається кожного міжсезоння відкривати для «ФЕРРО-ЗНТУ» нові імена легіонерів досить високого рівня? Невже завдяки багатогодинним пошукам відеозаписів баскетбольних матчів за їхньою участю?

- Так, ми переглядаємо величезний обсяг відеоматеріалу. Приміром, за останній рік я переглянув понад тисячу команд, досконально вивчив багатьох видних гравців. Якщо плануєш запросити гравця, треба мати докладну інформацію про нього, прочитати максимум відгуків фахівців за останні два – п’ять років. Найчастіше ми запрошуємо гравців з Американської студентської ліги й намагаємось переконати їх, що саме в нашій команді вони отримають те, на що сподіваються. Йдеться не стільки про матеріальне заохочення (ми не маємо можливості задовольняти занадто високі фінансові апетити), а моральне, ігрове задоволення.

- Про що мріється тренерові у п’ятдесятирічному віці?

- Очолювані мною команди вигравали юнацьку першість, перемагали у першій та вищій чоловічих лігах, у жіночому чемпіонаті країни. З «ФЕРРО-ЗНТУ» Кубок і бронзові нагороди брали. Немає «срібла» і «золота» Суперліги. Отже, треба зробити крок уперед.

- А про досягнення на міжнародній арені хіба не мрієте?

- Треба бути реалістом і багато чому ще вчитися.

- Поставлю інакше питання: «ФЕРРО-ЗНТУ» - команда міжнародного класу?

- Такою може вважатися клуб, який багато ігор проводить на міжнародному рівні. Ми маємо певний досвід, але ж епізодичний. От якщо в Запоріжжі з’явиться сучасна спортивна споруда, що відповідатиме вимогам FIBA, тоді й «ФЕРРО-ЗНТУ» зможе заявити про себе вагомо у масштабі Європи.