Олег Салтовец: "Продолжить карьеру во Львове мне посоветовал Саша Обрадович"

Кілька днів тому на спортивних сайтах з’явилась інформація про те, що у сезоні 2012/13 за “Політехніку-Галичину” гратиме Олег Салтовець. Шанувальники баскетболу чудово пам’ятають його виступи за чинного чемпіона Суперліги – БК “Донецьк”. А також – гру за збірну України і у Матчі всіх зірок. Та хоч нового гравця галичан особливо представляти не треба, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Олегом. У ньому він розповідає про те, чому залишив попередній клуб і з яких причин його нема у заявці збірної. А також - чому вирішив підписати річний контракт з львівським клубом і чого очікує від наступного сезону.

- Олеже, цього року ти став чемпіоном Суперліги у складі БК “Донецька”. Також ти вигравав цей титул з БК “Києвом”. А що ти відчув щоразу, коли піднімав кубок переможця над головою?
- Доволі важко описати ці відчуття. Звісно, у такі моменти переповнює радість. Та водночас перед очима проходить цілий сезон з усіма його позитивними та негативними моментами. Легких перемог не буває. Для того, щоб досягти бажаного, доводиться пройти через цілу низку випробувань. Та все ж радість від того, що вдалося подолати усі негаразди і врешті дійти до мети, більша за усе погане, що трапилося під час сезону.

- Нещодавно у тебе був ще один привід для святкування. 3-го липня ти справив своє 35-річчя. Чи відзначав його якось особливо?
- Ніяких особливих святкувань не було. Лише сімейна вечеря в ресторані. Особливістю цьогорічного святкування можна назвати хіба те, що багато людей, яких я хотів би бачити за святковим столом, мешкають у різних містах. Ось і вийшло так, що день народження минув, а я, коли потрапляю до тих міст, де живуть рідні чи друзі, знову і знову отримую вітання з 35-річчям. Такий затяжний день народження видався…

- А як ти ставишся до того, що тебе уже кілька років тому почали називати ветераном?
- Я спокійно до цього ставлюсь. Думаю, люди, які мене так називають не намагаються мені цим на щось натякнути чи образити. Якщо зважати на мій вік, то так, я вже досвідчений гравець. Наприклад, я 11(!) років грав за один клуб – БК “Київ”. За той час змінилось 7 чи 8 тренерів, а я залишався. Доводилось підлаштовуватись під схеми, бачення гри кожного наступного наставника. І мені це добре вдавалось. Та найголовніше – що і досі добре вдається. Тому, якщо людина розбирається в баскетболі, вона бачить, у якій формі я перебуваю. І розуміє те, що мені все одно, хто і як мене називає. Особисто для мене головне, що я продовжую добре робити свою справу.

- Цікаво, що саме з віком, з досвідом, ти досягнув найбільших успіхів у своїй кар’єрі. Це і вже згадане чемпіонство, і виступ у Матчі всіх зірок. Та чи не найбільше досягнення – виступи за національну збірну. Але в опублікованій напередодні розширеній заявці збірної тебе нема. Чому так?
- Я був би у збірній, якби сам цього хотів! Нещодавно розмовляв з Олександром Волковим, і він сказав, що фактично першим питанням Майка Фрателло, після його прильоту до України було: “Чому у збірній нема Салтовця?”. Як на мене, це яскраве свідчення того, що тренера збірної цілком влаштовує моє ставлення до роботи і манера моєї гри. Також йому імпонує те, що я можу виконувати великі обсяги роботи. Та й взагалі у нас склалися добрі стосунки. Звідси й такий інтерес з його боку до моєї персони. Але, як на мене, кожен спортсмен повинен сам оцінювати свої можливості та вирішувати чи зможе він допомогти збірній. І тут справа навіть не в тому, що я уже зрілий гравець, який усвідомлює, що слід давати дорогу молодим. Як не дивно, на заваді виступам за збірну може стати навіть фактор наявності чи відсутності у гравця часу на цю справу. На запитання Майку Фрателло відповіли, що у мене був важкий сезон і що мені слід дати відпочити, вирішити деякі нагальні питання, провести час з сім’єю. Тільки тому мене нема у збірній.

- З команди, яка зайняла перше місце у чемпіонаті, ти перейшов до клубу, який закінчив свої виступи на протилежному “полюсі” таблиці. Що або хто переконав тебе зробити такий крок?
- Якби Саша Обрадовіч залишився у клубі, він залишив би і мене у БК “Донецьку”. Але після вдалого сезону його запросили до іншого клубу. Відповідно, у команди з’явився новий наставник, який по-новому вестиме селекційну роботу, набиратиме гравців. Саша ж мені порекомендував: “Якщо хочеш нормальної, плодотворної роботи, якщо хочеш і надалі досягати певних результатів, то я тобі рекомендую Желько Лукаїча. Він зацікавлений тобою, з ігор чемпіонату знає твої можливості”. Мені сподобалось те, як мій попередній тренер охарактеризував Лукаїча, його людські та професійні якості, а також його ставлення до справи й амбіції, які він має. Тому основним аргументом на користь мого переходу до Львова була рекомендація Саші Обрадовіча.

- Як думаєш, чи є спільні риси в обох згаданих тренерів?
- Важко сказати, адже, на відміну від Обрадовіча, з Лукаїчем я не працював. Але зі слів Саші розумію, що їхньою спільною рисою є налаштованість лише на перемогу. Також вони сповідують командний баскетбол. Вимагають самовіддачі, виконання гравцями їхніх функцій. Тобто, модель гри приблизно однакова. Не скажу, що тренери сербської школи копіюють одне в одного підхід до роботи, але основоположні принципи у них спільні.

- Однією з вимог Лукаїча до своїх гравців є вміння грати у захисті. А саме активний, жорсткий захист є твоєю сильною стороною. Як думаєш, це допоможе тобі гармонійно вписатися у його модель гри?
- Думаю, саме завдяки цим якостям, Лукаїч звернув увагу на мене. Адже активна боротьба під кільцем, жорсткий захист, непоступливість – ці мої риси добре вписуються у візію командного баскетболу Лукаїча. Звісно, головний тренер міг би створити колектив з п’яти зірок, які добре кидають і влучають. Але якщо вони не захищатимуться, то такі Лукаїчу не потрібні. Йому треба гравець, який не відвертається, може поставити добрий заслон, може поборотись, заштовхати гравця. Одним словом такий, що вміє грати в жорсткий баскетбол, який зможе виконувати його завдання. А я вже доводив у своїй кар’єрі, що вмію виконувати настанови тренерів. Наприклад, два роки тому, коли з БК “Києва” пішли усі легіонери і залишились лише молоді й амбітні гравці, я, роблячи те, чого від мене очікує й Лукаїч, став найефективнішим українцем у Суперлізі.

- А у житті ти так само такий жорсткий? Що може тебе розчулити, зворушити?
- Мабуть краще сказати, не “що”, а “хто”. Звісно, це мої діти. Син (він старший), і зовсім маленька донечка. Ось коли повертаюсь додому, бачу, як вона тягнеться до мене, хоче щось показати, я міняюся на очах і перетворююсь на ніжного татуся. Незважаючи на те, що ще мить тому був, як завжди, налаштований на безкомпромісну боротьбу. До речі, сім’я переїде зі мною до Львова.

- Чи доводилось тобі вже бувати у Львові протягом тривалого періоду часу?
- Ми з дружиною вже давно мріяли поїхати у подорож до Львова. І ось зараз випала така чудова нагода не тільки глянути на це місто краєм ока, а познайомитись з ним ближче, пожити його життям.